Тернистий шлях кубанця Проходи
Шрифт:
— Як то наш? — не зрозуміли старшини.
— Коли я зголосив йому про повстання, він, не задумуючись, наказав негайно ладуватися і вирушати на допомогу повстанцям.
— Не може бути! — радісно і водночас здивовано вигукнули старшини.
За кілька хвилин полк уже знав, що командир приєднався до повстання.
— Полковник веде нас визволяти Київ від москалів і німців! — весело лунало скрізь.
Коли ж Антін Пузицький вийшов до частини, яка вишикувалася для ранішнього звіту, несподівано вибухнуло:
— Слава полковникові!
Дві тисячі вояків поєднались у цьому
Командир приклав до шапки праву руку.
«Овації не вгавали, — закінчував розповідь Йосип Мандзенко. — Між полковником Пузицьким, старшинами і цілим полком у цю хвилину затерлася межа недовір'я та неприязні. Полковник став героєм дня, щоб за три дні стати героєм Бахмача» [124, с. 38].
Отаман Палій
Гнітюче передчуття небезпечних подій розвіялося. Піддався бадьорому настрою й хорунжий Прохода, хоч серце і віщувало, що шлях, на який він став, буде тернистий. Василь не вірив, що діячі Центральної Ради, які вже продемонстрували свою немічність, зуміють опанувати ситуацію. Тим паче що більшовицькі настрої серед населення широко розливались, а до української державності більшість «хліборобів-гречкосіїв» була байдужою, бо навіть не розуміла, що таке — жити самостійним життям.
На станції Конотоп, куди ввечері 19 листопада прибув 1-й Сірий полк, німці вже не поводилися так певно, як раніше. На передній план виступили українці. Окрім сірожупанників, що, намагаючись зігрітися, бігали по станції в коротких сіро-синюватих австрійських шинелях і сірих кашкетах із жовто-блакитними кокардами на червоному полі, по перону і коліях тинялись озброєні вояки в довгих жупанах, свитках і шапках з червоними шликами. Це були козаки Червоного куреня смерті ім. кошового Івана Сірка.
На другому поверсі вокзалу у двох кімнатах залізнично-охоронної канцелярії тулився штаб групи військ Чернігівщини і Полтавщини. Її основу складали Сіра дивізія та Червоний курінь смерті. Командував групою отаман Палій, сивий уже чоловік зі шляхетними рисами обличчя, та, на жаль, нерішучий. Проході здалося, що він швидше «надавався бути повітовим старостою», ніж командувачем [96, с. 264].
І все ж Борис Васильович Палій-Неїлов походив зі старого козацько-полковницького роду Паліїв. Народився він 1876 року у с. Неїлівка Костянтиноградського повіту Полтавської губернії. Мав добру військову освіту: закінчив Петровський кадетський корпус у Полтаві, 3-тє Олександрівське військове училище, Михайлівську артилерійську школу та Миколаївську академію Генерального штабу. В роки Світової війни командував піхотним полком. За бойові заслуги був відзначений кількома орденами (зокрема, офіцерським Георгіївським хрестом) і Золотою Георгіївською зброєю. На початку червня 1917 року, перебуваючи в Москві, він звернувся до українського представництва з проханням зарахувати його на службу до війська Центральної Ради. Тоді, напевно, і прибрав зі свого прізвища оте московське «ов».
Уже наприкінці літа Палія призначили помічником інспектора артилерії Українського генерального військового комітету Центральної Ради, а восени того
За гетьмана армії не покинув, командував 6-м гарматним полком, служив у залізничній охороні Конотопсько-Бахмацького району.
І все ж, попри солідний послужний список, нерішучість Палія впадала у вічі…
У штабі було гамірно. З десяток військових перемовлялися між собою. Двоє щось доводили Палієві, а той невпевнено заперечував. Поруч, просто на краю стола, сидів «у червоному жупані з кривою шаблею та револьвером у кобурі на поясі гарний, стрункий, чорнявий отаман» [96, с. 264]. Проході здалося, що він милується собою. Прислухаючись до суперечки між Палієм та отаманами повстанчих відділів, що вимагали зброї, красунь іноді кидав репліки:
— Мусимо поглибити соціальну революцію… Треба знищити всіх буржуїв… Зброї нема? Дурниця! Я сам буду різати їх перочинним ножиком.
Уже чверть години як полковник Пузицький і хорунжий Прохода зайшли до штабу, а на них ніхто не звертав уваги. Нарешті терпець урвався.
— Хто з них Палій? — стиха запитав командир 1-го Сірого полку.
— Той старий у сірому жупані, що сидить за столом, — відповів осавул.
Не чекаючи більше, полковник рішуче підійшов до столу і по-військовому відрапортував Палієві:
— Командир 1-го Козацько-стрілецького полку полковник Пузицький прибув з полком до Конотопа у ваше розпорядження, пане отамане!
Виправка Антона Пузицького справила враження. Всі мимовільно підхопилися, навіть отой чорнявий молодик, що сидів на краю стола. Повстанські отамани розступилися.
— Чув я, що у вашому розпорядженні нема зброї і набоїв. І у мене нема набоїв. Але ж у нас під боком — військові склади у Вербівці. Там є стільки зброї і боєприпасів, що вистачить на цілу армію.
— Але ж, пане полковнику, — нерішуче заперечив Палій-Неїло, — Вербівка знаходиться в розпорядженні німців. Ми не маємо туди доступу.
— Пане отамане, треба зробити так, щоб склади були наші… Ми тепер маємо бути господарями становища, а не німці.
— Посилав я туди людей, але німці нікого до складів не допустили.
— Треба вимагати від німецького командування видати нам потрібну кількість боєприпасів. Вимогу цю передати негайно по телеграфу…
Далі Пузицький попрохав отамана Палія розповісти про ситуацію в країні, і на Чернігівщині зокрема.
— Чи всюди встановлена влада УНР і чи зголосили послух штабові повітові сотні та залізнична охорона? — запитав він.
— З повітів ще ніхто не зголосився, — почав Палій-Неїло. — З Києва проти нас послано відділ вірної гетьманові Сердюцької дивізії. Він вже зайняв станцію Плиски. Проти сердюків виступив курінь 3-го полку, що тепер перебуває у Бахмачі. Під Києвом з боку Білої Церкви йдуть бої між гетьманськими частинами та Січовими стрільцями…
Коли вийшли зі штабу військ, Пузицький себе вже не стримував: