Тернистий шлях кубанця Проходи
Шрифт:
Червоні так завзято тікали, що забули навіть своїх поранених, які лежали серед міста на селянських підводах. На допиті ті казали:
— Уж больно харашо стрєлялі ваши бранєвікі, даже матроси і тє удіралі.
На світанку 28 січня Пузицький вислав уперед кінну і пішу розвідки та бронепотяги. Але за 5–6 верст панцерники зупинилися, бо ворог зняв дві версти рейок і вивіз їх із собою. Червоні отаборилися за 10–12 верст від Овруча на лінії сіл Гладковичі — Кирдани — Жалень.
Овруцькі жиди, до яких дійшла інформація від коростенських одновірців про порядок і «протипогромницькі настрої» сірожупанників, уранці відкрили крамниці. Більшовики, навпаки, перебували в депресії. Один з полків замітингував, не бажаючи воювати проти українців,
Ситуація вимагала продовження рішучого наступу, щоб захопити Мозир. Так принаймні вважав Антін Пузицький. Але командувач Північним фронтом Володимир Оскілко план операції не схвалив і наказав закріпитися в Овручі.
За вміле керування боєм за Овруч начальник Коростенської групи 27 січня 1919 року представив Василя Проходу на підвищення до рангу сотника.
Начштабу Всеволод Агапієв
В успіхові Коростенської групи отаман Оскілко поважної ролі не відіграв. А от начальник штабу Північного фронту Всеволод Агапієв (генерал-майор російської армії) завжди давав Пузицькому вичерпну інформацію про ситуацію на фронті й цінні поради. «Він був майже єдиний воєнний діяч, — згадував Василь Прохода, — який реально оцінював обставини і своїм розумним керуванням не допустив до передчасної ліквідації фронту, як то сталося на Сході та на Півдні (України)». До того ж його можна було викликати до телефонного апарата в будь-яку годину дня і ночі. «Правдоподібно, він спав біля нього», — писав Василь Прохода [96, с. 290, 291].
Високо оцінював Всеволода Агапієва і полковник Пузицький. «Хоч генерал Агапіїв зле висловлювався українською мовою, але він всією своєю істотою був українцем, — зазначав він. — Його палка натура була цілком віддана українській справі. Наскільки можна було він ганьбив «отаманію», а з нею й наказного отамана (Олександра Осецького), який, на його думку, руйнував усе те, що було українське, що починало жити здоровим реальним життям». Агапієв боровся з хаосом, що запанував на фронті, в запіллі, «і навіть у Рівному» [114, с. 13]. Посилював дієздатність Північного фронту чудово налагоджений Агапієвим телефонний і телеграфний зв'язок.
Зі знаками оклику згадував свого начштабу й Оскілко. «…(Агапієв) хоч і був москалем, — писав він, — але віддавався українській справі цілковито і працював день і ніч… був неоціненним чоловіком, здібним і високоталановитим старшиною генерального штабу, з великою ерудицією та знанням свойого діла, нерозлучним моїм помічником і порадником у кожній військовій справі, чесним чоловіком і справедливим до своїх підлеглих» [77, с. 46].
А ось що писав про себе сам Агапієв: «Я по происхождению русский… но всегда был противником как большевистского, так и деникинского монархизма и централизма. Я сторонник широкого демократизма и принципа самоопределения наций. Украину я люблю и служил ей еще в декабре 1917 г. и в 1918 г. при Центральной Раде, а также в 1918 году при Гетмане и в 1919 году при Директории. Республиканское правительство Украины я признаю, сроднился с украинской армией и с полным удовлетворением вновь принес бы свои знания и опыт на пользу украинской армии» [3Б, с. 106].
Успіхи Агапієва викликали заздрість у наказного отамана Осецького, а відтак і простеляли шлях у пекельну пастку, яку свідомо чи несвідомо готували мстиві, позбавлені військових талантів малороси. «С. Петлюра, генерал Осецький і Штаб Дієвої Армії зі свого боку робили все, щоб розбити і розшматувати Північну армію…» — стверджував Оскілко [77, с. 46].
Більшовицька делегація
28 січня прихильники більшовиків у кількох місцях зруйнували колію між Овручем і Коростенем. Це справило погане враження на козацтво. Чорний курінь одразу почав
55-й Народного визволення полк «уважав після повалення гетьманського уряду боротьбу з большовиками непотрібною». Не бачив сенсу в боях проти червоних і 2-й піший полк імені Володимира Винниченка, а Чорний курінь смерті отамана Гуцула тільки й думав, як дременути з фронту, щоб у запіллі грабувати «буржуїв», а якщо неохоче віддаватимуть майно, то й нищити їх [94, арк. 955].
«Чорноморський технічний курінь провадив «реалізацію» набутого майна, — домальовував картину загального розкладу Василь Прохода. — Залоги бронепотягів вимагали перед виїздом на позицію горілки. Тільки Звягельська гарматна батарея, Запорозька кінна сотня й у деякій мірі Франківський курінь не ухилялись од виконання наказів» [94, арк. 955].
Не краща ситуація була і в червоних частинах, які відійшли від Овруча. Один більшовицький полк замітингував. Промовці висловлювали думки, що «вкраїнські частини — (це) не білогвардійські банди, а військо демократичної республіки. Значить, може бути шлях до порозуміння». Тож і вислали червоні делегацію з п'яти колишніх старшин російської армії [94, арк. 955].
Надвечір 29 січня посланці підійшли до сторожової охорони Наливайківського куреня. «Наливайківці на власну руку вступили в переговори з большовиками…» [94, арк. 955 зв.]. І після опівночі допровадили їх до штабу групи на станцію Коростень-Подільський. Складалася делегація з двох латишів, росіянина, білоруса та українця. «Скромний одяг, шляхетні риси обличчя й якийсь тужливо-сумний погляд сірих очей, особливо в латишів, приваблювали кожного, — згадував Василь Прохода. — Помітно було, що брехня й брудний егоїзм соціальної революції мало діткнулись до них. Вони не перетворилися на звірів, а залишилися людьми й, можливо, були останніми ідейними борцями в рядах більшовиків» [94, арк. 955 зв.].
Почав латиш:
— Мы — делегаты советского полка. Мы пришли к вам, товарищи, с мирной целью. Воюем мы друг против друга и сами не знаем зачем. Нам говорили, что вы угнетаете рабочих и крестьян, защищаете буржуазию, хотите возобновления капиталистического строя… Теперь же мы узнали, что вы — республиканцы-демократы и боретесь за свободу своего народа. Почему мы воюем между собой, если наши демократические принципы общие?
— Запитайте своїх комісарів, чому вони силують вас іти з огнем і мечем на вкраїнську землю й душити Вкраїнську Народню Республіку, — відповів начальник штабу групи сотник Прохода.
— На митингах в наших полках мы решили заключить с вами мир и не воевать больше…
— У свій час уряди наших республік про це говорили, а я особисто не маю права без дозволу вищого командування вести з вами переговори, — відрубав полковник Антін Пузицький.
— Радимо вам неофіційно: повертайтеся до своїх частин, — додав Прохода. — Передавайте своїм товаришам, що ми не є жодними капіталістами чи їхніми наймитами і не маємо ніякого наміру йти війною проти вас. Ми лише обороняємо нашу Батьківщину від вас.
— Нет, мы не можем возвратиться ни с чем. Если вы не можете вести с нами переговоры, разрешите нам поехать к вашему командованию. Может, мы там договоримся.
— Спочатку я мушу запитати дозволу штабу фронту. А поки ви будете затримані й перебуватимете під охороною до розпорядження головнокомандуючого, — сухо мовив полковник.
Командувач Коростенською групою Антін Пузицький сентименту до більшовиків, нехай і ідеалістів, не мав. Більше того, він розумів, чим можуть закінчитися для нього і Василя Проходи несанкціоновані переговори, навіть якщо делегати були людьми високих чеснот. Тож наказав комендантській сотні сірожупанників оточити наливайківців, які вступили в переговори, і дати кожному, в тому числі й старшинам, по 100 драчів (шомполів) та замкнути до вагона.