Тернистий шлях кубанця Проходи
Шрифт:
За чверть години знову прийшли більшовицькі делегати.
— Мы решили ехать вместе с полком ваших казаков в Ровно к главнокомандующему.
— Ну, що ж… З Богом! Най буде по-вашому, — із сумом промовив Прохода.
Йому страшенно не хотілося, щоб ці ідеалісти їхали до Рівного. «Там їх не зрозуміють. Їм безперечно припишуть деморалізацію наливайківців і бунт народньовизвольників, а за це… смертна кара» [94, арк. 958].
— Так чого ж нам і досі не дають паротяга? — нахабно кинув «народний визволитель».
Начальник штабу підійшов до віконця, що сполучало
— Будь ласка, дайте негайно паротяг до ешелона «народньовизвольників» і відправте його! Подорож до Рівного через Звягель — Шепетівку. Наказ командувача групи.
Більшовики сердечно потиснули руку Проході. За п'ять хвилин «народні визволителі» зняли охорону й забрали кулемет. Невдовзі тихенько рушив потяг. «Ідеалісти-большовики поїхали…» [94, арк. 958].
Було тихе зимове надвечір'я. Сніг виблискував від проміння сонця, що схилялося за крайнебо. Василь Прохода не мав жалю до зграї зрадників, але йому було страшенно шкода делегатів, «ідейних комуністів-мрійників», яких чекала ліквідація за бунт полку Народного визволення [96, с. 300].
Так і сталося: в Рівному більшовикам не повірили, «їх обвинуватили у викликанні заколоту і судили». За тиждень червоні мрійники «вже не бачили сонця, що перед заходом посилало їм на станції Коростень свої останні проміні», — закінчував спогад «Жертви ідеї» Василь Прохода [94, арк. 958].
А Пузицький стверджував, що делегати до Рівного не доїхали: їх повісив у Звягелі повітовий комендант Падалка — очевидно, за наказом самого Пузицького.
Подібна ж доля чекала й на інших «ідеалістів №-го совітського полку». Після розслідування справи мітингу-бунту за небажання битися з українцями чекісти постріляли до 120 осіб. Про це розповів утікач з Красної армії. Тоді й стало зрозуміло, що то були за постріли в більшовицькому стані за кілька днів перед тим.
Отаман Біденко
Якось до штабу Коростенської групи спеціальним потягом приїхав отаман Біденко. Виглядав він досить імпозантно: високого зросту, «широкий у плечах і грудях, огрядний, жилавий, незвичайної фізичної сили, направду як той казковий велетень Святогор або Добриня Микитич, — так оцінив Біденка підполковник Армії УНР Михайло Середа. — Темно-русява голова його ніби вросла в плечі; на рожевому обличчі — карі замислені очі під густими насупленими бровами, великий римський ніс і пишні довгі вуса» [120, с. 17].
Гість відрекомендувався довіреною особою Головного отамана. «Б'ючи на оригінальність, він попросив називати його не отаманом, але дідом Біденком», хоча йому тоді ще не виповнилося й 37 років [96, с. 291].
Очевидно, він справив солідне враження на Антона Пузицького, бо прийняв він гостя «як дійсного уповноваженого Головного отамана і докладно інформував про становище на фронті, про настрій у частинах групи, а головне, про необхідність належного постачання та просив, щоб головне постачання послало до Коростеня бодай пару вагонів харчових
Біденко пообіцяв все залагодити і наступного разу привезти необхідні продукти, теплий одяг, набої тощо. Отамана зацікавила уніформа сірожупанників. Він захотів і собі таку мати. Пузицький наказав подарувати гостеві жупан — навіть із відзнаками.
Коли той від'їхав, полковник зв'язався з начальником штабу Північно-Західного фронту Армії УНР Всеволодом Агапієвим і розповів про зустріч із Біденком та його обіцянки.
— Хто він такий, цей Біденко? — запитав Пузицький.
«Агапієв відповів, що біля Головного Отамана крутиться багато всяких інформаторів, які спекулюють на його довір'ю та полагоджують при цьому свої особисті справи. До таких належить і Біденко, а тому сподіватись чогось від його обіцянок недоцільно» [96, с. 291].
Всеволод Агапієв мав рацію: Біденко про себе і свої потреби ніколи не забував. Тож у добу революції діяльно займався ґешефтом.
Хоча на початку революції Йосип Біденко все ж дещо зробив «і для громади». 1917 року він взяв участь в українізації частин російської армії, сформував український курінь силою 1000 багнетів і з далекого Сибіру привіз його до Харкова.
За порадою українського коменданта станції Харків прапорщик Біденко одразу прибув до Миколи Чеботаріва, голови української фракції Харківської ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. «Високий, досить гарний… (він) щиро перепрошував мене, що говорить московською мовою, — згадував Чеботарів, — бо, мовляв, не було де вчитися…» Наступного дня під час дефіляди вулицями Харкова під національним прапором курінь (1000 озброєних козаків, уквітчаних жовто-блакитними стрічками) «мав чудовий вигляд» і «дуже заімпонував населенню Харкова» [8, с. 67].
Потім Біденко як молодший офіцер повнив службу в 34-му корпусі Павла Скоропадського. Був головою Дивізійної ради. Короткий час очолював Фастівський фронт Армії УНР — тоді, коли з півдня на Київ йшла Євгенія Бош зі своїм військом.
Українською мовою заговорив Біденко досить швидко. Невдовзі став і членом Української партії соціалістів-самостійників, яка вимагала негайного проголошення незалежності України.
За гетьманату Йосип Біденко став членом українського клубу «Батьківщина». Вишукував і гуртував довкола себе незадоволених гетьманом старшин. У листопаді 1918 року Біденка призначили помічником секретаря Українського національного союзу, а з початком протигетьманського повстання він став вартовим отаманом штабу Директорії у Білій Церкві.
24 грудня Біденко особисто від Симона Петлюри одержав два посвідчення: в одному він іменувався отаманом для доручень при Головному штабі Республіканських військ, згідно з другим мав вирушити зі своїм загоном на Волинь, щоб встановити там владу Директорії. Воював проти червоних, зокрема біля Старокостянтинова. Розбив і відділ анархістки Потоцької, яка у Проскурівському повіті грабувала селян та палила панські маєтки. Може, тому, що вважав її своєю конкуренткою? Адже ворогом анархії він не був і сам любив «почистити» панські кишені…