Тернистий шлях кубанця Проходи
Шрифт:
— Пане підполковнику, — звернувся Пузицький, — чи сподіваєтесь ви, що довго зможете тут витримати? Ми збираємося відійти звідси, а ви приходите як на щось певне.
Царенко був настроєний рішуче. Краще би розпитав Пузицького, що і до чого…
Почувши у відповідь ледь не браваду, мовляв, Чорноморський кіш невдовзі виб'є таращанців з України, Пузицький здивувався. І не став переконувати командира 1-го Чорноморського полку, що той помиляється. Лише заявив, що коли чорноморці прийшли на зміну, то 1-й Сірий полк завтра відходить.
Зіскочивши зі сходинок вагона, Пузицький вибухнув:
—
Сталося так, як і передбачав Пузицький: три полки Чорноморського коша командування кинуло в різні міста Чернігівської губернії, там вони і потрапили дідькові в зуби. Лише частина 1-го Чорноморського полку під командуванням Царенка вирвалася з оточення.
За свідченням полковника Володимира Савченка, Чорноморський кіш свого бойового завдання не виконав, розклався, частина чорноморців «розійшлася по хатах, частина ж перейшла до большевиків і тільки жменька по-лицарськи билася за честь і самостійність своєї Батьківщини…» [119, с. 139]. Одним з тих героїв був Павло Чорниця, організатор Вільного козацтва на Катеринославщині, учасник боїв проти більшовиків і махновців. У його відділі «була дисципліна, боєздатність і національна свідомість», — стверджував козак Ларіон Криловецький [44, с. 222].
Коли штаб його загону стояв у Лозовій, Павло Чорниця несподівано отримав наказ прибути в розпорядження штабу Чорноморського коша на станцію Ніжин. Наказ командування отаман Чорниця виконав — передав свій відділ сотникові Голубу, взяв із собою кілька старшин та дружину (перекладача німецької мови, учасницю бойових дій) і виїхав на Чернігівщину. У Ніжині йому наказали формувати кінний відділ. Ларіон Криловецький стверджував, що і в новоствореному загоні «панував повний послух і дисципліна». Та все ж у січні 1919 року отаман Чорниця з товариством та іншими частинами чорноморців під натиском більшовиків відійшов на південь до Переяслава. А червоні і тут! І сказав отаман вибити їх з міста. «Як завжди, отаман Павло Чорниця був у передній лаві, — згадував Ларіон Криловецький. — Тому що отаман Чорниця був у червоному жупані, підперезаний ясно-синім поясом, ворогові було легко його розпізнати. Ворожі кулі градом падали навколо отамана. Одна з куль влучила отаману в серце. Як сніп, звалився наш любий отаман на сиру землю. На щастя, підоспіли частини Чорноморського коша. Ворог заломився і почав відступати» [44, с. 223].
Тіло забитого поклали на фурманку й рушили через Дніпро. Поховали його з належними почестями у Білій Церкві. Загін перейменували на Чортомлицький кінно-козачий імені отамана Павла Чорниці полк. А смілива жінка отамана, пані Чорниця, поїхала в Одесу. Сліди її загубилися, та й хто шукав їх…
Залишки Чорноморського коша відступили на Поділля, де їх приділили до інших частин, зокрема Запорозької Січі Юхима Божка.
Зазнали втрат і сірожупанники: напередодні від'їзду збунтувалися чернігівці, які не хотіли покидати своєї батьківщини, — і дві сотні козаків, а тепер дезертирів, у сіро-синіх шинелях, з речовими мішками за плечима, відійшли на Сосницю.
З чернігівців у 1-му Сірому полку лишилося близько трьохсот душ. «Вони зжились із нашими кадровими сірожупанниками і від'їхали зі свого краю… Дома вони не мали маєтків, а тому були вільні» [96, с. 282].
Десь опівночі 15-го чи 16 січня 1919 року ешелони сірожупанників прибули до Києва. В місті безупинно лунали постріли. Хто в кого стріляв, розібратися було неможливо.
Вранці прийшов наказ вирушати до Коростеня.
19 січня 1919 року
З товарної станції Коростень-Подільський залізничні шляхи відходили на Київ, Овруч, Сарни і Шепетівку. На цей стратегічно важливий вузол полки сірожупанників прибули 19 січня 1919 року. На станції під гарматним обстрілом метушилися якісь українські частини. А до них полем наближалися червоні. Захоплення Коростеня давало більшовикам можливість розвинути успіх у напрямку Києва, Сарн, Житомира і Звягеля (Новограда-Волинського).
Події цього дня в Коростені-Подільському продемонстрували, яку роль в історії відіграє особистість.
Полковник Пузицький спочатку намагався довідатися, хто тут начальник. Та, не отримавши ні від кого відповіді, оголосив себе найстаршим і рішуче перебрав командування невідомими частинами. Наказавши своїй кулеметній команді негайно зайняти позицію перед станцією, закликав усіх, хто перебував в ешелонах, до бою. Затим побіг із Проходою до артилеристів, які поспішно вантажили у вагони гармати.
— Відставити! — закричав він, розмахуючи пістолетом. — Хто тут командир батареї?! Негайно поставити гармати на лінію бою й відкрити вогонь по ворогові!
Коли артилеристи побачили, що «сірожупанники розсипались у лаву і пішли проти большевиків, скотили свої гармати з помосту навантаження і за чверть години почали стріляти «прямою наводкою» по ворожій лаві. Це відразу внесло перелом…» Большевики кинулись навтьоки, але поранених і забитих не лишили, а на підводах намагалися вивезти [96, с. 284].
Побачивши на одній з колій бронепотяг «Воля», Пузицький кинувся до нього. Він лаявся останніми словами:
— Та ви що?! Матері вашій сто чортів! За яку волю ви тут б'єтесь?! Чому не стріляєте! До большевиків хочете перейти?! Хто у вас командир?!
З бронепотяга виступив старшина.
— Я командир, — похмуро сказав він. — Не кричіть на нас! До большевиків ми не підемо. А не стріляємо тому, що набоїв не маємо.
— Нема набоїв?! Так чому сидите склавши руки? Негайно пішліть людей або під'їдьте до ешелону сірожупанників. Там дістанете набої до кулеметів і до гармат. Щоб через чверть години я бачив вас на лінії передової позиції!
До вечора більшовиків відігнали на десяток верст. Їхній вогонь уже не сягав станції Коростень-Подільський.