Тернистий шлях кубанця Проходи
Шрифт:
Звісно, що всього цього ні Пузицький, ні Прохода не знали. За десять днів Йосип Біденко вдруге з'явився у стані Коростенської групи. І знову приїхав особистим потягом. Але вагони його були порожні — він не привіз нічого з того, що обіцяв. Цього разу поводження Біденка було не надто делікатне — переконавшись, що його прийняли тут за велике цабе, він увійшов у роль і повчально «переказав незадоволення Головного отамана», мовляв, дуже погано, що революційні полки імені Володимира Винниченка і Народного визволення та Чорний курінь смерті «упосліджені» Пузицьким.
Після цього Біденко сказав, що обіцяних продуктів
— Хоч ви й уповноважений Головного отамана, але таких рятівників України я вже знаю. Негайно забирайтеся звідси, щоб я вас більше не бачив!
«Біденко швидко зорієнтувався, що тут жартувати не будуть, відразу від'їхав і більше не з'являвся» [96, с. 292].
Яка його подальша доля?
14 лютого 1919 року Йосип Біденко отримав телеграфічне розпорядження члена Директорії Панаса Андрієвського про призначення його особливим комендантом Старокостянтинівського, Ізяславського та Острозького повітів. «Наділений високими повноваженнями, (Біденко) діяв на свій розсуд, мало рахуючись з іншими військовими та цивільними представниками української влади, займався реквізиціями коштів і цукру, іншими на-дужиттями», — ось як писали дослідники його «самобутньої творчості» [8, с. 252]. Своєрідно опікувався Біденко й українізацією Волині та Полісся. Так, козаки Біденка спалили бібліотеку Ізяславсько-Городищенського жіночого монастиря на тій лише підставі, що книги були написані російською мовою [120, с. 18]. Такі вчинки він вважав доброю справою…
Очевидно, саме тоді Біденко й оголосив себе командувачем повстанських сил на Волині… Тож, коли начальник штабу Північного фронту Всеволод Агапієв запропонував йому з'єднати свій відділ із наливайківцями, щоб спільно боронити підступи до Рівного, волинський отаман відповів, що «має свої завдання і ніяким штабам не підлягає» [120, с. 18]. З цієї причини не послухав Біденко й начальника штабу Дієвої армії УНР Андрія Мельника, коли той наказав розташувати біденківський відділ на правій ділянці від Ізяслава. Це, напевно, й послужило причиною арешту отамана. Наприкінці лютого 1919 року його затримали за наказом 1-го помічника начальника Генерального штабу Василя Тютюнника. Під час обшуку у Біденка, крім іншого, вилучено 164 особисті банківські рахунки на суму понад 200 тисяч карбованців [8, с. 252].
Про багатства Йосипа Біденка злиденна армія давно знала. Ходила навіть така армійська приказка: «Має грошей, як Біденко цукру». До речі, реквізиція у небідного отамана цінностей також була однією з причин арешту, адже до свого будинку-фортеці в Ізяславі він нікого не підпускав і добром своїм з власної волі ділитися не збирався…
Багато хто з членів уряду вимагав негайного розстрілу Біденка, однак все ж вирішено було віддати його до військово-польового суду. Отамана перевезли в Кам'янець-Подільську в'язницю. Під час слідства агент Політичного департаменту МВС УНР дав таку довідку: «Біденко — людина невдовольняюча відповідними здатностями — як адміністративними, так і організаційними, через що таке безладдя в його частині і підлеглому районі» [8, с. 252].
Врятували отамана денікінці:
Шанувальник Винниченка
2 лютого більшовики почали наступ на Ігнатпіль, від якого Антін Пузицький уже відвів головні сили. Попри те що станцію стерегли лише сотня сірожупанників та чота Окремої запорозької сотні, ворог зазнав поважних втрат — наші розвідники мали кулемети, та й бронепотяги Коростенської групи активно допомагали вогнем. Все ж долю станції було вирішено ще до початку бою. А от стратегічний залізничний вузол Коростень треба було втримати будь-що.
Опівночі Пузицького до телефонного апарата викликав командир полку ім. Володимира Винниченка Гришко. Розпочав Гришко з вимоги «доповісти» йому про ситуацію на фронті. Командир Коростенської групи швидко спинив нахабу, що відпочив у тилу на станції Сарни, і наказав негайно прибути в його розпорядження…
Удосвіта 3 лютого ворожа артилерія обстріляла с. Васьковичі та його околиці. Наші батареї не відповідали. Замаскувавшись неподалік Михайлівки і Межирічки, вони терпляче чекали, коли з лісу виповзуть ворожі лави.
Нарешті. Ось вони. Нехай ще трохи підійдуть, щоб можна було прямою наводкою їх, сучих синів…
Коли москалі зблизилися до 500 кроків, гармаші відкрили вбивчий вогонь. Вчасно озвались і бронепотяги Коростенської групи. Більшовики, заметушивсь, кинулися тікати до залізниці — і потрапили під фланговий вогонь сотень, що зайняли позицію біля Дідковичів. А українська артилерія спішила розстріляти ворога, поки той не добіг до лісу…
Поранені москалі розповіли, що на коростенському напрямку наступають три піхотні полки. Підтримують їх два броньовані потяги та 12 гармат. Один курінь матросів обходить правове крило сірожупанників.
Василь Прохода одразу вислав кінну розвідку. Вже по обіді запорожці доповіли, що села В'язівка і Жарів зайняті матросами, які «гуляють». Ой і шкодував Пузицький, що немає в резерві зайвої сотні, щоб послати її вирізати грабіжників. Та все одно намір червоного командування захопити Коростень провалився…
Надвечір до Коростеня у «теплушках» прибув курінь (близько 200 вояків) полку імені Володимира Винниченка. Сам же Гришко їхав у розкішному потязі із салон-вагонів і вагонів першого класу. Його охороняла почесна варта.
Гришка запросили до штабу. Прийшов він з великим запізненням.
— Де тут полковник? — нешанобливо кинув з порога.
З правилами військової етики, як видно, Гришко був незнайомий. Нехтування субординацією виявив він і в розмові з Пузицьким.
Коли командир групи запитав про склад куреня, Гришко пихато відповів:
— Спочатку ви мені доложіть, що у вас робиться, а потім я вже буду знати, що мені робити…
«Це був один із бандитів, — підсумував Пузицький, — який добре враховує кожну хвилю, щоб йому не довелося загубити свою голову» [113, с. 94].