Тернистий шлях кубанця Проходи
Шрифт:
Сірі були регулярною національною частиною, та через порівняно невеликий склад їй не вдалося врятувати ситуацію і здобути Самостійність України. Але віра в українську перемогу підштовхувала сірожупанників до праці навіть і після військової поразки «Сірі працювали і працюють яко націоналісти» [95, с. 115].
Шість тисяч сірожупанників, звільнених у час Гетьманщини, роз'їхалися по всій Україні, проводячи просвітницьку роботу. Це були вихованці професорів Смаль-Стоцького і Томашівського, докторів Симовича, Чайківського, Охрімовича, Домбчевського, панів Меленевського, Дорошенка, Скоропис-Йолтуховського, Жука, Троцького та інших видатних українських діячів культури. І ці «непомітні національні діячі тихо провадили й продовжують провадити свою працю» [95, с. 115].
Сірі були «найбільшими агітаторами за Самостійність України серед військових». Їхнє
Що ж до постачання, то в Сірих полках воно було поставлено «знаменито», хоч штат інтендантства був малий (2–3 старшини, 2 урядовці та кілька козаків). «Але козак на позиції ніколи голодний не був, обідраний і босий не ходив, акуратно 20-го кожного місяця одержував платню і не потребував просити або — борони Боже — грабувати у мирного населення». А воєнна здобич докладно підраховувалася, щоб не було зловживань і спекуляції [95, с. 116].
Сірий старшина був вихований, чемний, чесний, умів гідно тримати себе. Пройшовши російську військову школу, пропрацювавши шість місяців під керівництвом німецьких інструкторів та вивчившись у видатних українських науковців, сірожупанники створили «новий тип старшини-націоналіста». Тому місцева інтелігенція завжди прагнула зав'язати з ними стосунки. «Сірих старшин охоче приймали в кращих домах, і без них не обходилася ні одна вечірка. Звичайно, що при цьому національно-культурний вплив Сірих полишав глибокі сліди, а ідея Самостійности і творення регулярної національної армії зустрічала якнайбільше співчуття і визнання. Інтелігенція бачила, що Сірі старшини значно відріжняються від російських офіцерів своїм ширшим світоглядом, що серед них самий звичайний хорунжий не запобігає ласки й не підлещується до старших, не наслідує їм, як малпа, а має в приватній розмові свої власні погляди, з якими не ховається, що кожний старшина поза службою живе своїм приватним життям, до якого начальство не втручається. В той ж час пошана до старших рангою і віком у Сірих була дуже велика. Так, наприклад, в їдальні, до того часу поки не сяде командир частини або старший з присутніх за стіл, ніхто раніше його, без запрошення, не сідав, також по обіді без дозволу старшого молодші не покидали столу. Закурити в присутності старшого без його дозволу або сидіти, коли старший стоїть, вважалося за найбільшу нечемність». Сидячи сірожупанник не міг когось приймати, в тому числі і у приватному житті. «На вечірках завше вибирали старшого віком за господаря і йому без жадних суперечок, як свої старшини, так навіть і гості, мусили коритись. Звичайно, що ніколи скандалів на вечірках Сірих не було» [95, с. 116].
На службі сірожупанник був точним виконавцем наказів, а в особистому житті «залишався громадянином-військовим», який знав, що належить «до Сірої сем'ї», а значить, його поведінка повинна бути бездоганною [95, с. 116].
«Як зовнішній вигляд, так і поводження старшини-сірожупанника були скромними. Сірий жупан з вигаптованими на сірому ковнірі старшинськими відзнаками — невеликими золотими колосками, невеликий австрійський багнет з золотим темляком при темно-жовтому шкіряному паску та сірий кашкет складали уніформу сірого старшини.
Сіре козацтво користувалося великою популярністю і пошаною серед міщанства й селянства. Тактовне й чемне поводження без жадного грубого вибрику козака-сірожупанника спочатку викликало… особливо серед жидів, запитання: «Що це воно — звичайні салдати? Може, офіцери?» І коли їм відповідали, що це звичайні козаки, недовірливо казали: «Козаки?!. Ах, які ж ви славні люде».
В році 1920, коли декому зі старих сірожупанників довелося
Отаманщина і «отаманія»
Через всю першу книгу «Записок Непокірливого» проходить мотив засудження отаманщини. І справді, зустрічі з такими «отаманами», як Гуцул, Гришко чи Біденко, інакшого ставлення у людини обов'язку викликати не могли. Але ж у часи революції не тільки гришки і біденки водили загони…
Генерал-поручник Армії УНР Олександр Вишнівський у книзі «Повстанський рух і отаманія» цілком слушно розрізняє «отаманчиків» і отаманів-лицарів, про яких у піснях-думах співали кобзарі.
До «отаманів позитивних» Олександр Вишнівський зараховував Якова Орла-Гальчевського, Івана Ґонту (Лютого-Лютенка), Грицька Чупринку, братів Чучупаків, Якова Шепеля, Ананія Волинця, Ларіона Загороднього, Марусю Соколовську, Семена Заболотного, Оверка Куравського, полковника Пшонника, Ілька Струка, Малолітка, Левченка, Марка Трепета та інших.
«Негативними отаманами» генерал вважав Йосипа Біденка, Олеся Козир-Зірку, Олександра Палієнка, Точила-Гурського… Якби Вишнівському «пощастило» зустріти на своєму життєвому шляху командира Чорного куреня смерті Гуцула, то, напевно б, додав його до цього списку. Олександр Вишнівський зазначав, що позитивних і негативних отаманів було дуже багато, «щоб їх всіх перераховувати» [9, с. 10]. Тож у разі негативної оцінки варто слово «отаман» брати у лапки або використовувати термін «отаманчик».
Не слід забувати, що у війську УНР отаманом називали і командира, і генерала (до 1919 року), і вождя, а в Галицькій армії — майора.
Оцінюючи отаманщину, важливо не плутати її з анархією. Це не синоніми. Слід використовувати слово «отаман» у первісному, історичному значенні — як виборного або призначеного ватажка козацького війська. Те ж стосується й поняття «отаманщини». Воно означає «часи отаманів».
Не слід забувати, що отамани представляли різні стани, мали різне виховання, рівень освіти та погляди, були членами різних партій (есерів, боротьбистів, анархістів, більшовиків, соціалістів-самостійників), які не тільки конкурували, а й ворогували між собою. Та більшість отаманів, як правило, були безпартійними. Повстанські загони очолювали і військові фахівці, і люди без військової освіти. Більшість із них взялися за зброю, щоб захистити себе, рідних, своє село, волость і повіт. Траплялися серед ватажків і карні злочинці. Не бракувало й борців за «соціальну справедливість», яка тлумачилась довільно. Були й любителі пригод.
«Найгіршими з усіх шкідливих отаманів були «отамани опереткові»… — вважав Олександр Вишнівський. — Зійшли вони… на широку арену визвольної боротьби, щоб себе показати й у зв'язку з цим нажитися… Зійшли як намальовані: старокозацький червоний або малиновий жупан (зроблений із покриття сидінь у залізничних вагонах першої і другої кляси), штани — як синє море, матня по землі волочиться… Турецький ятаган при боці («позичений» із музею…), дві пістолі за пасом, вуса обов'язково довгі і вниз. Дійсно, хоч картину малюй. «Екс оффіціо» співали «Ще не вмерла Україна», але з доброї волі воліли затягати з захопленням: «Хіба в шинкарки чортма горілки, пива, меду не стало?!» Промовляли з патосом славетного Демосфена і ролю свою — справжнього патріота-запорожця — грали першорядно.
Першим і головним своїм завданням вважали одержати кошти на «формування» повстанського загону… Другим, не менш важливим, завданням було кошти ті гучно прогуляти… Чому ж давали їм гроші? Мабуть, справді ці опереткові «отаманами» мали дар слова і вміли викликати до себе довір'я й переконувати… Крім того, всі ми в ті часи національного піднесення були перечулено сентиментальні до всього, що нам старе Запорожжя нагадувало. Як же було не дати можливости «рятувати» Україну такому «славному запорожцеві»… який уже одним своїм зовнішнім виглядом Богуна чи Сірка міг навести страх на ворога… Справжню причину виявив був Головний отаман під час розмови з командиром 3-ї Залізної дивізії О. Удовиченком: «Якщо бодай один із них виконає покладене на нього завдання, — казав він, — моя підтримка виправдана». Це була відповідь на запитання Удовиченка: «Чому дають гроші на формування різним авантюристам?» Звичайно, таку позицію Симона Петлюри збагнути важко [9, с. 11].