Тернистий шлях кубанця Проходи

Коваль Роман Миколайович

Але гляньмо на це визнання Проходи з іншого боку: якщо Петлюра вольовою особистістю не був, то й не міг бути вождем переможної нації, бо в час революції визначальною є воля і геній полководця.

Василь Прохода глибоко шанував Головного отамана, адже з його іменем на устах проливав свою кров за нашу велику Батьківщину. Тож намагання виправдати свого командира є шляхетним.

А книгу «Симон Петлюра» (1968) Василь Прохода взагалі починає з твердження, що «найсвітлішою постаттю» у ХIХ і ХХ століттях, поруч із Тарасом Шевченком, Іваном Франком і Михайлом Грушевським, є Симон Петлюра. Хоч я не згідний з цим, але шаную погляд

людини, яка все що могла віддала Батьківщині.

Та й сам Прохода до кінця не вірить собі — у головній книзі свого життя він не раз повторює думку, що борців за волю України гуртувала «не безпосередньо особа Петлюри, як його ім'я». Варто уточнити: об'єднав народ (точніше, його частину) міф про Петлюру…

Саме міф про Петлюру став інтегруючим фактором, а його ім'я — попри катастрофічні помилки — стало символом боротьби за незалежну Українську державу. І боротьба проти Головного отамана — як би вона не була слушно вмотивована — оберталася новою трагедією для нашої Батьківщини. Як і виступ Володимира Оскілка 29 квітня 1919 року. Заколотники хоч і мали свою правду, але своїми діями привели до поглиблення загальної кризи та ліквідації Північно-Західного фронту, значну роль у перемогах якого зіграли Антін Пузицький та Василь Прохода.

І все ж…

Відомо, що слава за історичні перемоги насамперед падає на полководців. Вони ж відповідають і за історичні поразки. Наполеон Бонапарт цілком слушно зазначав: «Особистість полководця на війні є все. Він не тільки голова своєї армії, а він є все в цій армії. Галлів підкорили не римські легіони — їх підкорив Цезар. Не перед карфагенськими вояками тремтіли римляни, а перед Ганнібалом. Не македонська фаланга пройшла в Індію — це зробив Олександр. І не французька армія дійшла до Везера та Інна, а Тюрен, що нею керував. Не прусські війська захищали свою батьківщину сім років проти трьох найсильніших європейських держав. Це зробив Фрідріх Великий».

В українській армії таким полководцем де-юре і де-факто вважався Симон Петлюра. Чому ж тоді перекладати вину за поразку у Визвольній війні на плечі інших?

До Чехії

Травень 1922 року накотився запаморочливими запахами квітів. Та й у таборі вже було не так людно, бо чимало вояків виїхало на Полісся рубати ліс та на інші тяжкі роботи. Молодь, що прагнула знань, шукала шляхів для продовження освіти. Але у польських школах могли навчатися лише ті, хто мав гроші, бо «поляки своїм колишнім союзникам стипендій не давали» [96, с. 427]. Тож надія була лише на Чехословаччину, уряд якої охоче допомагав емігрантам зі Сходу.

Стипендії давали за рекомендацією Чесько-Українського студентського комітету, а справу легалізації у ЧСР полагоджував Український громадський комітет у Празі, який заснували українські соціал-революціонери (Микита Шаповал, Никифор Григоріїв) та українські соціал-демократи (Ісак Мазепа, Панас Феденко, Борис Матюшенко). У Празі ще від вересня 1921 року працював Український вільний університет.

У травні стало відомо, що в місті Подєбради засновується Українська сільськогосподарська академія, до якої прийматимуть колишніх вояків Армії УНР, що мають закінчену середню освіту. Для тих, хто не закінчив середньої школи, при академії працюватимуть матуральні курси.

Студентська

громада відмовилась клопотатися про легальний виїзд Василя Проходи, оскільки він не мав повної середньої освіти. На тій же підставі відмовили й Павлові Дубрівному. Тож вони вирішили дістатись Чехословаччини нелегально. Але спочатку Прохода і Дубрівний написали листи до Ради професорів Української сільськогосподарської академії з проханням зарахувати на навчання.

«Високоповажний Пане Професоре! — писав 10 травня Прохода. — Моя давня мрія, вся мета мойого майбутнього життя — бути агрономом. Я по натурі хуторянин і лічу своє перебування у війську тимчасовим. Прийняття мене до Академії було б найбільшою для мене нагородою за всю мою визвольну боротьбу» [85, арк. 8].

Василеві дав рекомендацію Павло Дубрівний, який, як видно, був знайомий з кимось з керівництва академії: «Вельмишановний Пане Професоре!.. (Прохода) міцно тримав зброю в руках аж до інтернування. В 1920 р. кров'ю своєю напоїв рідну землю (був ранений). Зараз сидить у таборі і не має змоги з шаблею в руках будувати Українську Самостійну Державу, то з великою жадобою прагне допомогти Рідному краєві культурно… Він із суто національного шляху ніколи не зверне… Отже, п. професоре, ця людина разом зі мною мусить бути перетягнута до Чехії, де українська культура цвіте буйними квітами, а тут мертва і пригнічена» [85, арк. 5 зв., 6].

Листи дійшли досить швидко — вже 18 травня 1922 року ректорат сільськогосподарської академії завів особову справу Василя Проходи, а йому і Дубрівному вислав повідомлення про зарахування їх до числа кандидатів на вступ. 23 травня Василь надіслав до академії і коротку автобіографію. Серед іншого він писав: «Закінчив я свою працю, і у мене знову пробудилось велике бажання перемінити шаблюку на серп» [85, арк. 11 зв.].

Тепер треба було знайти гроші на дорогу. Василь звернувся листом до Костя Курила, а Дубрівний попросив допомогти Миколу Букшованого, який працював в американській харитативній організації YMCA (ІМКА) в Ченстохові. Друзі відгукнулися…

На частину коштів Василь купив дешевого чорного матеріалу для штанів, які пошила йому дружина одного полковника. Френч Проходи вона перефарбувала на чорну барву, щоб він хоч трохи став подібний на цивільний. Відповідно одягнувся і Дубрівний.

Адміністрація табору надавала інтернованим відпустки на кілька годин, щоб ті могли піти до міста. Під час однієї, наприкінці травня чи на початку червня 1922 року, Прохода і Дубрівний виїхали з Каліша до Ченстохова до свого товариша, хорунжого Миколи Букшованого, якому поталанило вирватися з табору раніше, — він, знаючи англійську мову, влаштувався секретарем Американського товариства християнської молоді, що надавала допомогу українським інтернованим [25, арк. 88].

Намір перейти кордон під виглядом туристів Букшований схвалив, ще й подарував друзям хороший одяг. Василь отримав літнє пальто, що додавало йому поважності, з якої він сам сміявся.

Вирішили перейти кордон у Закопаному, де завжди тинялося багато туристів. До того ж там діяв український протитуберкульозний санаторій, де можна було на день-два зупинитися, щоб зорієнтуватися.

Спочатку Микола Букшований відвіз друзів до Кракова, де показав замок Вавель та знамениті костели. Тоді купив квитки до Закопаного й обміняв решту злотих на чеські крони. Після обіду козаки вже були в санаторії.