Тернистий шлях кубанця Проходи
Шрифт:
Оцінка генерала Вишнівського «опереткових отаманів» слушна. Але ж далеко не всі, хто одягав шаровари і жупани, були такими. Скільки видатних українських вояків, захопившись романтичними традиціями Запорозької Січі, вбирались як їхні діди-прадіди! Що ж поганого в цьому? Невже й вишиванку одягти вже гріх?
Справа ж, врешті, не в одязі. Не через нього проходила межа між бандитом і героєм. Важливо, хто в нього вбирається. І в російських шинелях ходили різні люди… Не слід забувати, що в часи війни часто маскувалися: українські повстанці ховали свої палкі серця під червоноармійськими шинелями, а чекісти формували «фольклорні загони» провокаторів-душогубів.
А от дещо інша думка. Яків Гальчевський, командир полка Дієвої армії, а пізніше повстанський отаман, писав: «Всі «регулярники» з армії не любили повстанських отаманів. — Коли якийсь отаман із повстанцями прибував до т. зв. регулярної армії і ставився до послуху, то кадровий генерал чи полковник звичайно давав наказ обеззброювати повстанців, а отамана арештовував лише тому, що той отаман був самою українською стихією — вибуховий, рішучий, відважний. Конкурента треба було боятись… За часів революції казали: цілком вистарчить «регулярних» метод, засвоєних із часів світової війни! Цими методами так «побили» революційних большевиків, що самі попали до таборів у Польщі» [41, с. 229].
Симон Петлюра теоретично мав рацію, виділяючи гроші на формування повстанських загонів. Інша справа — кому давав кошти. Гулякам-пиякам чи дисциплінованим воякам Української революції? Спогади учасників тих подій показують, що в людях Симон Петлюра не надто розбирався, часто розраховував на людей непевних. Прикладом є призначення ним Олександра Осецького наказним отаманом.
Захисники Петлюри списують це на його виняткову довірливість. Про це писав і Василь Прохода… Як би не було, але кадрові помилки мали фатальне значення для Української державності…
Коли читаєш спогади Василя Проходи про Чорний курінь смерті, романтичне сприйняття революційної дійсності вивітрюється… Ніби про той самий «курінь смерті» писав й Олександр Вишнівський у своїх роздумах-спогадах: «Іноді «оперетковим отаманам» щастило сформувати сякий-такий відділ… Тоді «отамани» ці вирушали окремими потягами на фронт, до якого, зрештою, майже ніколи не доїздили, а коли й доїздили, то нікому підлягати не хотіли, наказів не виконували й чинили лише те, що самі хотіли. «Війну» провадили переважно з пляшками в потязі, а поза потягом — з людністю містечок… Головний отаман, який… завжди тяжко переживав подібні ексцеси, осуджуючи їх, видавав із цього приводу найгостріші накази» [9, с. 12].
Накази ці Головний отаман передавав виконавцям, як правило, усно. Про це писав-згадував начальник контррозвідки Армії УНР полковник Микола Чеботарів, на долю якого «випав обов'язок» знищити «отаманію»: «На превеликий жаль, наша влада не видавала загального наказу про ліквідацію загальної «отаманії», звичайно військової, а в кожному окремому випадкові я діставав наказ, у більшості словесно, про ліквідацію того чи іншого «отамана». Через це сама ліквідація не була ефективною, а з другого боку, загал вважав, що то тільки я, полковник Чеботарів, їх ліквідую… Через неправильну постановку боротьби з отаманією моє прізвище стало ненависне для «повстанчих» отаманів…» [8, с. 31].
Трагедія Миколи Чеботаріва, як на мене, полягала в тому, що, будучи противником анархії, він захищав тих, хто цю анархію сіяв з верхів.
Історики чи діячі, що прагнули перекласти вину за історичну поразку з одних плечей
«Ми часто чуємо слово «отаманія», говорене з презирством, іронією та зневагою… — писав він. — Бачите українського громадянського діяча, що висуває свою персону всюди на перше місце. Тільки чуєте від нього: «я», «я», «ми»… а сам він дурний і обмежений тип, з якого розумні люди сміються. Він обурюється на людей і кричить на своїх противників, що це, мовляв, «отаманія». Говорите з генералом, полковником, який лає всіх своїх товаришів — генералів, полковників, критикує їх, критикує накази Головного отамана Симона Петлюри, уряду, військового міністра. Коли спитаєте, чого він такий лихий на всіх, то він вам скаже, що все це «отаманія»… Проте коли зберуться генерали шести-семи українських дивізій, припустимо, у Жмеринці на військову нараду, скликану Начальним Вождем Симоном Петлюрою, то перед нарадою генерали почнуть дискусію, чи не варто було б усунути й арештувати Головного отамана. Це факт історичний! Чи це не є «отаманія»?..
Чуєте розмову українського партійника, політика: всі, що є поза його партією чи організацією, все це — «отаманія». Отже, вдивляйтесь і вслухайтесь у слова тих, хто (засуджуюче) вимовляє слово «отаманія», і побачите, що власне в їхніх душах жевріє ота «отаманія»… Отамани — люди зі всіма добрими й злими людськими прикметами. Були серед них не старшини, а звались старшинами. Хіба це можна їм брати так суворо за ганьбу? Коли він мав відвагу стати провідником, то царський наказ не є для нього такий важний… Кажуть, що отамани були не карні, мало дисципліновані. Були й такі» [41, с. 228, 229].
Кримінальні зграї є серед кожного народу. Та де, скажіть, демократичний уряд спонукає своїх громадян до розбою?
Урядова ж партія соціалістів-революціонерів, на словах піклуючись про хліборобів, уже навесні 1917 року закликала їх забирати силою у дідичів «нетрудову землю». Побачивши, що заклики йдуть від агітаторів урядової партії Центральної Ради, селяни охоче стали на стежку грабунку і руйнування панських маєтків. Перші розбої почалися наприкінці серпня 1917 року. «З часом есери та їхні прибічники по центральнорадівській коаліції побачили в цих розрухах причину поразки Української революції. Зрозуміло, що покаяння чи просто визнання своїх помилок не було, тому й стріли обвинувачень в анархізмі полетіли в бік українського селянства…» [42, с. 37].
Повстанство, заспівом якого 1917 року були Вільне козацтво та анархічні ватаги гайдамаків, потребувало централізованого керівництва, точніше — твердої, прихильної і розумної батьківської української руки. Як зауважив Олександр Шульгін, перший міністр закордонних справ УНР, повстанство «чекало тільки організуючої сили»… [134]. А не дочекавшись, почало творити її самостійно.
То хто ж винний в анархії, яка стала чи не головною рисою української «влади»?
Проблема Директорії полягала в тому, що з «отаманщиною внутрішньою», власною боротися ніхто не збирався — ні Головний отаман, ні бездарні уенерівські уряди, ні урядові партії, ні начальник контррозвідки. Зате всі засуджували «отаманщину» в інших. Переконуємося знову, що найчастіше люди не можуть пробачити іншим власних ґанджів.