Тернистий шлях кубанця Проходи
Шрифт:
Якщо ж розуміти «отаманію» як анархію, то слід визнати: на цю хворобу насамперед страждало політичне керівництво УНР — саме воно сіяло хаос в Україні. Анархія завжди слідувала попереду і позаду Центральної Ради та Директорії. Так що рішучий полковник Микола Чеботарів боровся не стільки проти причин, скільки проти наслідків.
«У Головній команді військ УНР не було ясно окресленого пляну в керуванню обороною України від наступу совєтських частин, — писав у «Записках Непокірливого» Василь Прохода. — Головний отаман Петлюра довіряв різним отаманам та інформаторам типу авантюрника Біденка, що щось організували, інтригували, намагались, як те шумовиння, плавати на хвилях революційної анархії, підриваючи довір'я до регулярних частин — таких як запорожці або сірожупанники. Його (Петлюри) заступник отаман Осецький, із середовища тих отаманів, став на шлях інтриганства
«Головний отаман Петлюра довіряв різним отаманам… Його заступник отаман Осецький… став на шлях інтриганства». Чи не спрощує Василь Прохода, перекладаючи вину з плеч найвищої посадової особи у війську на інших? Що означає вислів «із середовища тих отаманів»? Осецький до українського війська прийшов не з лісової ватаги. Під час Першої світової війни він командував гренадерським полком, потім бригадою 31-ї піхотної бригади, а 1917 року став генерал-майором російської армії.
Виникає питання: чому «дух авантюрництва», що «гніздився в його (Осецького) вдачі», не виявився в російській армії, в її генеральному штабі? Чому він виявився в армії українській, в найближчому оточенні Симона Петлюри? Може, тому, що в російській армії ніщо не сприяло анархізму? А в штабі Головного отамана — навпаки, було сприятливе для ворохобників середовище, яке провокувало до вибриків навіть дисциплінованих старшин? То хто ж винен у цьому? Козаки, старшини, ворожа агентура?
А чому, скажіть, Симон Петлюра призначив наказним отаманом такого невідповідного чоловіка? Який «руйнував усе те, що було українське, що починало жити здоровим життям» (свідчення авторитетного військового фахівця, начальника штабу Північно-Західного фронту Всеволода Агапієва) [114, с. 13]. Хто має відповідати за наслідки цього безвідповідального призначення? Петлюра чи хтось інший?
Про невідповідність вищого українського керівництва свідчить і зустріч представника Центральної Ради Миколи Ґалаґана у грудні 1917 року з кубанським прем'єром Лукою Бичем. Ґалаґан насамперед звернув увагу на разючу відмінність у ставленні кубанців і українців до своїх керівників. Так, під час розмови у Києві з генеральним секретарем міжнаціональних справ Олександром Шульгіним (фактично міністром закордонних справ) до кабінету без дозволу один за одним заходили якісь люди, кожний з яких мав «негайну справу» і поза чергою доповідав. «Тут же, в Катеринодарі, розмова відбувалася спокійно, без отих неприємних інтермецо: до кабінету заходили лише люди, яких викликав голова уряду. Не помітив Ґалаґан і революційної розхристаності, метушні та безладдя, — такого характерного для Центральної Ради й інших державних та громадських установ в Україні» [40, с. 193].
Наводить на роздуми й історія з сумновідомим Омеляном Волохом. Починав він службу в українській армій взірцево. Навіть прискіпливо-суворий полковник Чеботарів оцінював Волоха, з яким співпрацював у другій половині 1917 року в Харкові, як «зразкового старшину». Чому ж коли Волох потрапив у коло Петлюри, то раптом перетворився на свого антипода — нахабну і свавільну істоту? Що сталося?!
«Я був дуже строгий начальник і в російській армії, і в українській, — писав Микола Чеботарів. — Я не допускав ніякої демагогії, амікошонства, і Волох був зразковим, дисциплінованим старшиною. Без жадних протестів виконував негайно мій наказ. Він був одважний, бойовий…» [8, с. 70]. І ось одного ранку наприкінці грудня 1917 року Микола Чеботарів зайшов до готелю «Ермітаж» у Києві. Відчинивши двері до штабу Гайдамацького коша Слобідської України, Чеботарів побачив за столом Симона Петлюру, «ще пару старшин» і сотника Волоха. «Цей останній, власне, не сидів, а в непристойній позі розвернувся на кріслі, розкинувши свої ноги в ріжні сторони, і я почув московські лайки… — згадував Чеботарів. — Це мене надзвичайно заскочило і страшенно обурило. Я вскочив до кімнати, (підійшов) до Волоха і наказав зараз же за мною вийти до коридору. Тут у присутності полковника Ревуцького я в самий строгий спосіб «підтягнув» сотника, зазначивши, що він у недопустимий спосіб заховується в присутності Отамана С. Петлюри. Тут я йому підкреслив і непристойність пози при сидінні, і вживання московських лайок. Коли я його «підтягував», сотник Волох стояв на «бачності», як і слід стояти дисциплінованому старшині. Я був здивований такою раптовою зміною сотника Волоха, який сидів з Отаманом С. Петлюрою, і Волохом, що стояв переді мною. Сотника Волоха
Оце невідповідне, «цілком невійськове» поводження Головного отамана з вояками в час війни і стало, напевно, однією з причин анархії у верхах, що ширилась по всій Україні… Принаймні випадок з Омеляном Волохом, який став символом анархії в Армії УНР, символом нашої поразки, свідчить про це. До речі, потурання Волоху з боку Петлюри дивувало всіх старшин Генерального штабу. Впродовж двох років Волох розвалював армію, а Петлюра підвищував його у посадах.
Звісно, вина за розвал української армії лежить не тільки на фаворитах Петлюри, а й на ньому.
Ще одне ім'я, яке стало символом ворохобництва в українській армії (на моє переконання, несправедливо), — Юхим Божко, один із найкращих старшин полку імені Костя Гордієнка (оцінка командира полку Всеволода Петріва). Пізніше Юхим Божко сформував і очолив високих бойових якостей військову формацію — «Запорозьку Січ», переформовану згодом проти його волі на 2-гу пішу дивізію Армії УНР.
Підполковник Божко, за власним визнанням, став «отаманчиком першої категорії» свідомо — коли переконався, що на чолі армії стоять «нефахові люди», які ще й репресують авторитетних воєначальників. Після арешту Петра Болбочана, здійсненого Волохом з наказу Петлюри (принаймні за потурання Головного отамана), Юхим Божко, для якого полковник Болбочан був у той час «єдиним авторитетом», зрозумів, що Визвольні змагання приречені на поразку — бо на чолі українського руху стоять «нефахові люди типу Петлюри», а тому він, підполковник Божко, «робиться отаманчиком першої категорії, як і Петлюра зі своїм оточенням» [71].
Безпідставне ув'язнення полковника Болбочана мало негативні наслідки не тільки для Запорозького корпусу, а й для армії в цілому. Після цього арешту (без офіційного висунення звинувачень!) багато хто відвернувся від Симона Петлюри.
За два дні після цього арешту Матвій Григор'єв, досі лояльний до влади УНР старшина, прислав телеграму у штаб Запорозького корпусу в Кременчук: «…В Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерви, сільські вчителі та всякі кар'єристи і авантюристи, які хотять грати ролю державних мужів і великих дипломатів, — зазначав Григор'єв. — Це люди нефахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини» [133, с. 126]. А командир найкращого кінного полку в Армії УНР Петро Дяченко зізнався, що, коли його чорношличники дізналися про розстріл Болбочана, Симон Петлюра до «кінця війни втратив свою популярність у старшин і козаків полку» [122, с. 132].
Зрозуміло, що така політика Петлюри не сприяла підвищенню його авторитету, а в армії провокувала анархію. Проти якої потім боролися.
Симон Петлюра, на переконання Василя Проходи, виявився «слабим для ліквідації тих авантюр», бо був «надто великим гуманістом» [96, с. 306]. Я б уточнив — «надто великий» гуманізм Симон Васильович виявляв до ворогів. А от у ставленні до Петра Болбочана благородства не вистачило. Як і до тих отаманів, повний арештантський вагон яких він возив за своєю «республікою на колесах».
Намагаючись виправдати невдачі Головного отамана, Василь Прохода стверджує, що Петлюра не мав «колективу розумних національно-політично свідомих» і одностайних діячів — «таких, як, наприклад, мав Ленін» [96, с. 306].
Важко погодитися з цією тезою. У Леніна проблем (і фронтів!) було не менше, але він виявився сильнішим лідером, ніж Петлюра, — енергійнішим, динамічнішим, рішучішим, жорстокішим, підступнішим, — таким, яким і слід бути у ставленні до ворогів — як «своїх», так і чужих.
Василь Прохода висловив цікаву думку: «Петлюра був сильний не своєю вольовою особовістю, але ім'ям, в якому персоніфікувався відпор проти большевизму в збройній боротьбі проти нього та всіх ворогів України». І це ім'я Петлюрі створили більшовики своїми нестримними нападками [96, с. 306].
«Чим більше вони його лаяли, тим більше довір'я до цього імені мали борці за українську незалежність, — писав Василь Прохода. — Його ім'я було тим вогником, на який вони орієнтувались на розбурханому революційному морі пристрастей. Це ім'я об'єднувало їх для спільної боротьби…» [96, с. 306, 307].