Тернистий шлях кубанця Проходи
Шрифт:
За таких обставин наприкінці листопада 1938 року з'явився в Хусті Василь Прохода. У столиці Карпатської України він швидко переконався, що український уряд не мав реальної влади, яка б опиралася на армію і поліцію. Не мав він і скарбниці. Зате була моральна підтримка з боку українського населення пробудженого Закарпаття.
З міністром Юліаном Реваєм Василеві зустрітися не вдалося. «Він все був зайнятий, і звичайний смертний не міг дістатись до нього». Щодо побудови дороги з Гуменного до Хуста і проектування нової залізничної лінії Хуст — Свалява — Перечин Прохода безуспішно говорив з начальником управління. Тоді на допомогу прилетів інженер Новотни. Юліан Ревай нарешті знайшов час. Але дві зустрічі з ним ні до чого не привели — Ревай твердив, що дороги будуватиме «державним коштом без капіталістичних підприємців». Щоб зацікавити міністра,
Тритижневе перебування в Хусті справило на Василя Проходу суперечливе враження. Він, звичайно, радів спробам створити українське військо з руханково-спортивних товариств «Січ», але бачив, що «січовики не мали ані належного військового вишколу, ані зброї, ані власного постачання з амуніцією, а головне, не мали досвідченого військового керівництва… Молоді ідейні недосвідчені січовики були виведені у бій проти озброєних до зубів мадярів, коли ті у березні 1939 р. після проголошення державної незалежності Карпатської України без проголошення війни почали окупацію Закарпаття… Сталась трагедія, подібна до Крутянської… Мадяри в жорстокий спосіб винищили молодих неозброєних хлопців… Ріжниця в цих подіях була та, — казав Прохода, — що смерть крутянських героїв покликала до бою десятки тисяч досвідчених вояків… а за карпатських січовиків не було кому помститися… Але ні одна крапля крові, пролитої в боротьбі за добро України, в ім'я її Правди, не залишається безслідною. Колишні русини здобули власне національне ім'я і приєднали свій край до Великої України, на якій за це ім'я було пролито ріки крові — як на полі бою, так і в катівнях московських окупантів» [97, с. 159, 160, 162].
Остання зустріч з генералом Сальським
У січні 1939 року у Празі відбулася чергова нарада еміграційного уряду УНР. Після неї до Василя Проходи приїхав на розмову Микола Андрійович Лівицький. Емісар екзильного уряду передав вітання від свого батька і запропонував, щоб Товариство колишніх українських старшин у ЧСР усе ж таки зробило заяву про підтримку політики уряду УНР. З такою пропозицією Прохода «рішуче не погодився». Тоді Лівицькі вирішили змістити впертого кубанця. Але під час загальних зборів кандидат від опозиції інженер Олекса Антипів, орієнтований на маріонеткового прем'єра, зазнав поразки. «Це означало, що політичний курс еміграційного уряду УНР був непопулярний» [97, с. 163, 164]. Напевно, не останню роль відіграли і прекрасні людські якості Проходи.
Аж на третій день після зборів до Товариства колишніх українських старшин завітав військовий міністр. Під час зустрічі Прохода від імені членів управи запропонував Сальському перебиратися до Праги, адже Польща невдовзі може втратити своє значення. Василь пообіцяв, що кожний член товариства, який має роботу, віддаватиме 10 % свого заробітку, аби генерал «міг діяти цілком незалежно в інтересах об'єднання чинності всієї української еміграції», якій бракує авторитетної особи для створення незалежного від різних орієнтацій осередку [97, с. 164].
Позицію голови підтримали інженер Дмитро Гурин та учасник двох зимових походів підполковник Юрій Климач. Усі вони відчували, як важливо, щоб українська військова еміграція напередодні війни об'єдналася навколо поважного військового діяча. Генерал подякував за довіру та «визнання за ним авторитету серед борців за волю України». Але сказав, що Варшави покинути не може. Однією з причин було те, що він перебував на фінансуванні Генерального штабу Війська Польського. Але про це генерал промовчав. Ця зустріч стала останньою — невдовзі, 5 жовтня 1940 року, Володимир Сальський помер у варшавському шпиталі [97, с. 164, 165].
15 березня 1939 року німці окупували Чехословаччину і взялися її різати. Було створено протекторат Чехії і Моравії. Словаччина стала державою, залежною від Рейху. Українське сокільство і Товариство колишніх українських старшин, як і більшість громадських організацій, були заборонені. Нарешті припинили свою діяльність українські соціал-демократи та есери —
Німецька влада офіційно дозволила діяльність лише двох організацій — Українського національного об'єднання і Української громади, де згуртувалися прихильники колишнього гетьмана Павла Скоропадського.
Проектних робіт чеських фірм нова влада не потребувала, тож Вацлав Гавлік змушений був розпрощатися зі своїми робітниками. 31 березня звільнили і Василя Проходу. У травні за сприяння біржі праці у Бенешові він отримав роботу аж у Німеччині, в повітовому місті Ітцего.
Платили німці дуже добре. Кожний міг заробити вп'ятеро більше, як у Чехії. За перший тиждень Василь отримав 60 марок, тобто 600 крон. Стільки він ще не заробляв. Тож половину платні Василь відсилав рідним.
Три тижні пропрацював він звичайним робітником на будівництві залізного мосту, а потім його запросила фірма «Йоганес Ган». Василя призначили «бауфюрером» — керівником робіт з розширення каналу кайзера Вільгельма в гирлі річки Ельби. А восени 1939 року фірма отримала замовлення ремонтувати та будувати нові залізничні колії в Кілі. Прохода став керувати роботами фірми в цьому місті.
Синьожупанник Тиміш Омельченко
Незважаючи на нальоти англійської авіації, життя у Кілі Василеві подобалося. Тут він знайшов нового приятеля — підполковника Армії УНР Тимоша Омельченка, який очолював Українське національне об'єднання. Досі вони були незнайомі, хіба читали публікації один одного на сторінках журналів «За Державність» і «Табор».
Тиміш Омельченко народився 21 лютого 1893 р. в с. Вербки Семенівської волості Хорольського повіту Полтавської губернії. 1913 року закінчив 1-шу Тифліську гімназію ім. Олександра Першого Благословенного, а у жовтні 1914-го — Київську військову школу. Воював на фронтах Світової війни. Потрапивши до німецького полону, взяв активну участь у створенні Синьої дивізії. В українській армії служив на посаді курінного 2-го Синього полку 1-ї Синьої дивізії, старшини 32-го Сумського пішого полку (вересень — листопад 1918) та старшого значкового штабу VI Полтавського корпусу (листопад 1918 — лютий 1919). Був Тиміш і помічником в. о. начальника штабу Південно-Східної групи військ УНР, помічником начальника розвідки штабу Запорозького корпусу (червень — грудень 1919), молодшим значковим штабу 1-ї бригади 6-ї Січової стрілецької дивізії (березень — травень 1920), старшиною для доручень при військовій секції Української місії в Польщі (травень — вересень 1920). Від вересня 1920 року був старшиною для зв'язку при закордонному відділі Генерального штабу Армії УНР, а тоді старшиною для зв'язку при посольстві УНР у Німеччині. 1937 року Тиміш Омельченко очолив Українське національне об'єднання [29, с. 8; 84, арк. 1–2 зв].
Спільно з пані Клерман Омельченко тримав у Кілі тютюнову крамницю (по вул. Клінке, 16). Адресу Василеві дав Микола Масюкевич, колишній редактор «Українського сокола», а тепер бібліотекар Українського наукового інституту.
Розшукуючи синьожупанника, Прохода знайшов магазин, на якому висіла вивіска «Омельченко — Клерман». Зайшовши, спитав чоловіка, що стояв за прилавком:
— Як мені побачити пана Омельченка?
Той відповів:
— Омельченко — це я.
Прохода відрекомендувався. Полтавець одразу зачинив магазин і запросив гостя на склянку чаю. Господарями помешкання виявилися баварці Клермани. Це була «дуже мила родина» [97, с. 174]. Оскільки Омельченко допоміг їм збудувати дім, то він тут і жив на правах члена сім'ї.
У цей день, зрозуміло, згадували службу в Армії УНР. Згодом перейшли до проблем життя-буття на еміграції. На питання, чи одружений, Омельченко відповів, що оскільки він «посвятив себе боротьбі за Самостійну Україну, тому й вирішив не одружуватися» [25, арк. 76].
Чи варто було говорити це Проході, який мав свою родину, а Україні прислужився не менше, ніж Тиміш?
Омельченко повідомив, що незабаром до Кіля має прибути партія робітників-українців і серед них треба організувати філію УНО. Досі її в місті не існувало — хоча керівник Головної управи і жив тут. Василь Прохода не заперечував проти громадських обов'язків, та як поєднати їх зі щоденною роботою на фірмі — від ранку до вечора? Все ж Прохода погодився стати членом УНО, бо вважав діяльність об'єднання необхідною для українців, які гостро потребували правового захисту.