Тернистий шлях кубанця Проходи
Шрифт:
Ось яким побачив у ті дні Сінклера сотник Генерального штабу Євген Маланюк: «Сухуватий, невисокого росту, типу швидше кіннотника, маломовний, хоч завжди привітний, генерал Сінклер зразково точно виконував свої складні і нелегкі обов'язки 1-го Генерал-квартирмайстра, незадовго — Начальника Штабу Армії. Виконував до кінця» [73, с. 334].
А Микола Капустянський, помічник Володимира Сінклера, відгукувався про нього так: «Це чесна людина, досвідчений, здібний старшина, знавець військової справи. Лагідний, усидливий і акуратний. Добре розбирався в обставинах. Не українець і через те, а почасти ще й з властивостей свого характеру тримався дуже обережно…» А працював так багато, що часом умлівав. У винагороду
Оце «не українець» варто пояснити. Володимир Сінклер був нащадком шведського майора Сінклера — зв'язкового старшини при гетьманові Пилипу Орлику. 28 червня 1739 року майора Сінклера, який віз з Царгорода до Стокгольма важливі документи, замордували москалі — з наказу «московського дипломата» Михайла Бестужева-Рюміна [73, с. 335].
На початку лютого 1919 року Володимир Сінклер виконував обов'язки помічника начальника штабу Дієвої армії УНР. Влітку отримав нове призначення — начальника штабу Наддніпрянської армії. Значною мірою завдяки його керівництву 30 серпня визволили Київ. Командував Сінклер штабом і в тяжкі часи відступу зі столиці та перебування армії у «трикутнику смерті» у листопаді — грудні 1919 року. На початку 1920 року він на чолі делегації вів переговори з Польщею про бойову співпрацю, а у липні Сінклер очолив Генеральний штаб української армії. Коли на еміграції у лютому 1921 року генштаб було розформовано, генерал увійшов до складу Вищої військової ради. Поляки пропонували Сінклеру перейти на відповідальні посади у польському війську, але він відмовився [130, с. 58].
1924 року Армію УНР і табори в Польщі було розформовано. Володимир Сінклер переїхав до міста Сосновєц у Шлезьку. Володіючи французькою мовою, влаштувався у французько-бельгійській копальні службовцем. Брав участь у громадсько-політичному житті української громади. Товаришував із професором Іваном Фещенком-Чопівським, міністром торгу і промисловості уряду УНР і головою Ради Республіки. Обидва були членами Українського національного об'єднання. Разом у березні 1945 року в Катовіцах і потрапили до СМЕРШу.
Фещенко-Чопівський і Сінклер були не такі обідрані, як Василь Прохода, бо до Лук'янівської в'язниці потрапили прямо з Катовіц, уникнувши «щастя» контактувати з блатним елементом.
«У генерала Сінклера було слабке серце, — згадував Василь Прохода. — Мені довелося лежати на підлозі поряд з ним. Він часто скаржився на болі в серці, сумно висловлюючи свої думки: «Не витримаю я на старості літ цих тюремних тортур. Не знаю, що сталося з моєю дружиною. Може, й її ці «великодушні» переможці посадили також до в'язниці… Мабуть, скоро помру… А так не хочеться здохнути як пес у цій проклятій тюрмі…» [97, с. 327].
Одного вечора у Сінклера стався серцевий напад. Помер він на руках у Василя, коли той допомагав генералові зручніше вмоститися.
Товариші по нещастю
У другій половині травня 1945 року з Праги до Києва літаком перевезли з півсотні українців. Серед них були професори Максим Славінський, Валентин Садовський, Микола Добриловський, лектор УГА Осип Безпалко, доктори Микола Ґалаґан і Борис Сухоручко-Хословський, інженери Володимир Хилецький та Микола Сіпко. З ними Василь зустрівся у камері для слабосильних. А старого знайомого підполковника Армії УНР Миколу Россіневича побачити не довелося — його в «нульовці» задушили вурки, коли він не погодився віддати свій одяг.
Чув Василь, що ще близько півсотні арештованих українських інтелігентів із Праги літаком перевезли до Харкова. Прохода дивувався, адже літаками в СССР в'язнів не транспортували. Можливо, Москва планувала влаштували показовий судовий процес над українською «буржуазною»
Так думав Прохода. Підстави для цього були, адже він якийсь час проходив в одній справі з діячами Українського національного об'єднання — Семеном Антоновим, Леонтієм Макаревичем, Степаном Свищем і Антоном Новицьким. Кілька слів про них…
Семен Семенович Антонов у 1916–1918 роках був лейтенантом австрійської армії, пізніше — старшиною Галицької армії та Армії УНР (з 1919). Брав участь у боях проти червоних за Жмеринку, Вінницю і Київ. На еміграції опинився 1920 року. Жив у м. Кутно (Польща). До Українського національного об'єднання вступив 1940 року, був секретарем філії, а з 1941 року — референтом культурно-освітньої секції. В лабети СМЕРШу потрапив 3 лютого 1945 року [25, арк. 113].
Леонтій (Лев) Пилипович Макаревич — підполковник царської армії та 2-ї піхотної дивізії Армії Української Держави (1918), старшина Армії УНР. Брав участь у боях проти червоних окупантів. На еміграції вступив на службу до Війська Польського. У званні майора командував батальйоном 15-ї піхотної дивізії. У вересні 1939 року брав участь у польсько-німецькій війні, під час якої потрапив до полону. Перебуваючи у старшинському таборі в містечку Люкенвальде, в липні 1940 року став членом УНО. Звільнившись, виїхав до Берліна, а звідти — в м. Бидгощ, де жила його родина. У жовтні 1942 року очолив філію УНО в Бидгощі. Вів активну роботу проти СССР, виступав із доповідями про необхідність боротьби з Москвою за створення Самостійної України. Арештований СМЕРШем 2 лютого 1945 року [25, арк. 112–113].
Антон Новицький був членом УНО з жовтня 1940 року. Жив у м. Жнин (Польща). Затриманий СМЕРШем 8 лютого 1945 року.
Степан Васильович Свищ (1908 р. н.) до Українського національного об'єднання вступив улітку 1940 року, а з січня 1942-го очолив у м. Кутно повітову філію УНО. У російські лабети потрапив 27 лютого 1945 року.
Слід зазначити, що особісти виловлювали кожне прізвище, що необережно вихоплювалося з уст Проходи. У протоколах допитів усі вони підкреслювались.
Невдовзі справу Василя Проходи виокремили і вже не пов'язували з іншими діячами української еміграції. Напевно, міркував кубанець, Москва вирішила «не популяризувати національно-культурну працю української еміграції, осередком якої була ЧСР, (а) залишити культурних працівників у тюрмах без зайвого галасу, звідкіль їх через рік-два за постановами «Особого совещания» в Москві без суду відправляли в табори примусових робіт подалі від України на Далекий Схід та Північ» [97, с. 324]. Так, очевидно, і було.
29 червня Василя викликали на допит. Це здивувало його — він вважав, що слідство вже закінчене. Виявилося, що головний прокурор УССР зацікавився його справою і доручив слідчому УББ НКВД УССР лейтенанту держбезпеки Арістову провести додаткове розслідування.
І почалося все знову.
— Ви далжни расказать всьо аткравєнно і правдіво про вашу жізнь і дєятєльность ат начала до канца.
Василь звернув увагу слідчого, що перед ним лежить справа, в ній тричі запротокольовано різними слідчими все, що він міг сказати.
— Нєт, всьо же раскажитє всьо сначала…
Як завжди, Василь почав з дитинства. Коли дійшов до 1917 року, знову чесно зізнався, що стояв «на позиціях Центральної Української Ради», брав участь у збройній боротьбі проти Красної армії. На питання, чи нічого він не приховав від слідства, Прохода згадав ще про один «злочин»: написання статей до журналу «Табор» та газет «Тризуб» і «Діло». Всього, як зафіксував протокол, підсудний написав близько 50 статей «антисоветского националистического содержания» [25, арк. 18, 102].