Тернистий шлях кубанця Проходи
Шрифт:
Сталося це 29 серпня 1944 року. В характеристиці на нього Ган зазначав: «Ми знали його як здібного, передбачливого і старанного пана. Завдяки своєму відвертому характеру він незабаром завоював до себе довіру керівництва підприємства, своїх колег і своєї свити. Доручену йому роботу виконував так, що ми були задоволені… Ми без бажання дивилися на його відставку» [25, арк. 174].
Дозвіл на звільнення Прохода мав отримати ще й у Берліні, у Центральному управлінні Організації доктора Тодта. Але тут заявили, що про це не може бути й мови. І Проходу у вересні 1944 року відправили
Хоч платню він діставав добру, радіти не доводилося: росіяни вже зайняли Румунію, Болгарію, частину Угорщини та Словаччини. Розуміючи, що для Третього Рейху ось-ось настануть драматичні завершальні акорди, Василь Прохода прагнув об'єднатися з родиною, щоб разом пережити лихоліття. Тому він так поставив справу, щоб керівництво заводу не відчувало у ньому потреби. Пропрацювавши лише місяць і отримавши потрібні папери, через Відень, Чеські Будейовіце, повз свій хутір у Мєстєчку-над-Сазавою та Прагу прибув до Берліна.
Цього разу Організація доктора Тодта не затримувала Проходу, направивши, як він того і хотів, у розпорядження «уряду праці» в Познані. Невдовзі Василь опинився в родинному колі. Але дружина знову зустріла його скаргами — вона була невдоволена, що він кинув роботу, де добре платили.
Два з половиною місяці Прохода шукав можливості заробити. Врешті у грудні 1944 року влаштувався на німецькій фірмі «Скрайнер». Колись це була польська будівельна фірма «Тваржинські і спілка». Тепер її націоналізувала німецька держава. Фірма відрядила Проходу керувати будівництвом оборонної лінії у районі Влоцлавека на старий (1914 року) кордон Познанщини. Тут треба було терміново зробити 70 залізобетонних бункерів.
Робітники-поляки зустріли нового керівника з насторогою, але, пізнавши ближче, поставилися до Проходи «з повним довір'ям і пошаною» [97, с. 221]. Вони тільки вдавали, що робили залізобетон. Насправді то був «льодобетон» — бо до бетонного розчину поляки додавали не гарячу, а холодну воду. Майстер-поляк прямо говорив Проході:
— Якщо німцям доведеться сидіти в цих бункерах, то залізо їх придушить, а бетон прикриє… Не бійтесь, пане інженере! Німцям приходить кінець.
— Поки прийде кінець, вони зможуть показати зуби. Будьте обережні!
— Не турбуйтесь! Серед нас немає зрадників…
«Якби Совєтські війська не зайняли Познанщини, мені був би розстріл», — зізнавався Василь. Німці справді не раз «нагадували» Проході про концентраційний табір і навіть про смертну кару, бо він захищав польських робітників і майстрів, які саботували роботу [25, арк. 135 зв.].
Напередодні католицького Різдва у грудні 1944 року Василь отримав триденну відпустку. В родинному колі відзначив своє 55-ліття. Це була остання зустріч із сином перед безмежно довгою розлукою. А п'ятнадцятилітній Роман за святковою вечерею коверзував.
— Романку! — засмучено мовив Василь Прохода. — Не псуй мені остаточно настрою. Може статись, що одного дня мене не стане, тоді пізнаєш, як бути без батька…
Совєтські
Наступного дня інспектор несподівано наказав Проході повернутися і знищити міст, а тоді наздоганяти валку, що рухатиметься на Бидгощ — Штеттін.
«Останнього наказу німців» кубанець не виконав. Почекавши, коли німецька колона зникла за обрієм, Василь пішов з поляками на південь до Познані [25, арк. 138 зв.]. Він весь час думав про сина і дружину: де вони, що з ними, чи вирвалися на захід, чи чекають на нього?
Марії і Романа в Познані вже не було: за допомогою шкільної виховательки Романа пані Бетт вони разом з останньою валкою втікачів відійшли вночі, у снігову завірюху. Якби ж Василь знав, то не шукав би дороги до Познані, а попрямував би на захід.
Післяобідньої пори, вже за Гнездом, неподалік Познані, групу втікачів, у якій перебував Василь, наздогнав якийсь більшовицький відділ. Один із солдатів у ватяному бушлаті запитав у майстра-поляка, котра година. Той вийняв годинника, щоб подивитися, але солдат уже простягнув руку:
— Дай сюда, я сам пасматрю…
Годинник зник у московській кишені. Та Василь Прохода не змовчав.
— Ви, таваріщ сєржант, должни знать о пріказє, запрєщающєм обіжать поляков.
— А ти кто такой? — з викликом відповів москаль.
— Ето вас нє касаєтса. Я імєю здєсь заданіє.
Напевно, «визволитель» подумав, що Прохода — якийсь особіст, і, щоб не втрапити в халепу, віддав годинника та зник.
Ніч 26 січня група провела в якомусь розбитому маєтку. Спали, зарившись у снопи сіна. Вранці оглянули приміщення. «У вітальні вікна були розбиті і занавіски з них зірвані… Піаніно розбите. З шафи були викинені на підлогу книжки, статуетки й кришталеві речі розбиті. Образи на стінах понівечені. В їдальні на підлозі була велика пляма крови, лямпа над столом розбита. На столі були тарелі з рештками їжі, порожні й розбиті пляшки та чарки, а посередині столу купа людського калу» [97, с. 234, 235].
— Бачите, хлопці, яку культуру несуть нам визволителі-большевики, — зауважив старший майстер-поляк…
Увечері 28 січня Василь блукав вулицями містечка Скваржинець, що за 7 км від Познані. Він шукав собі пристанку на ніч. Добре одягнений чоловік у більшовиків завжди викликав підозру, тож невдовзі до нього підійшов сержант совєтської армії і запитав, чого він тут тиняється. Москаль підозріло глянув на Василя.
— Старий кантррєволюционєр? Давай! Пашлі.
Як виявилося, сержант не збирався вести затриманого до комендатури. Він мав намір за містом розстріляти бранця та забрати його речі. Інженер Прохода справді виявився непоганою «здобиччю» — був одягнений у хромові чоботи, хутряне напівпальто з каракулевим коміром, лайкові теплі рукавиці, мав шкіряний портфель, чемодан і наплечник.