Терпкість вишні
Шрифт:
— Ну добре, але тільки на кілька хвилин, — неохоче погодився дядько.
Всі замовкли, задивившись на екран.
— Той Марек, — поінформувала нас бабуся, — це лихий чоловік. Він не хоче відпускати свою дружину на роботу.
— Це якісь дурниці, — сказала мама. — Який польський хлоп сьогодні не пускає дружину на роботу? Іще тішиться, що баба не сидить у нього на шиї.
— А на мою думку, жінки повинні сидіти в хаті, — дядько вже втисячне виклав нам свої погляди стосовно розподілу чоловічо-жіночих обов’язків. — Це чоловік
— Власне, — підтримала його тітка Клавдія. — Тільки це не завжди легко.
— Певно, що ні, — озвалася мама. — Для більшості польських чоловіків це величезна проблема. Утримувати.
— Кристино! — спробував закликати її до порядку тато.
— Оце ти глумишся з польських чоловіків, а тим часом дослідження доводять, що, приміром, шведки взагалі не хочуть чоловіків-мучеників, котрі допомагають удома, — підтримав тата дядько.
— Де ти це читав? — зрізала його мама. — В парафіяльних листівках?
— Ні, в поважному журналі.
— З тих поважних журналів, які подають десять легких способів задовольнити жінку?
— Крисю, — обурилася тітка. — Та як ти можеш…
— А що, ти думала, твій Мар’ян читає винятково Пруста й газету з програмою?
— Чи ви дасте мені закінчити? — роздратувався дядько.
— Прошу, ми охоче послухаємо про шведських чоловіків.
— Дякую. Як свідчать останні дослідження, шведки віддають перевагу жорстким брутальним самцям із мусульманських країн над своїми білявими занудами із лагідними блакитними очима.
— Справді? Це чудово, бо чимало польок охоче замешкало б із таким білявим занудою, котрий подавав би їй до ліжка розкішний сніданок разом із порядною вступною грою, — парирувала моя мама й докинула невинним голосом: — А коли буде десерт? Я вже не можу дочекатися.
Ми пішли аж за дві години до Різдвяної меси. Тато не міг витримати смирення і сказав, що в нього жахливо болить голова. Тож ми банально попрощалися з родиною, я встигла цьомкнути бабусю в чоло (не знаю, чи вона щось помітила, знечулена «Краплями кохання») й почовгали в бік власного дому.
Змучена споживанням святкових крокетів із грибами та чергового тому біографії Джонатана Ексона, я вибралася до дівчат.
— Мілька ще не повернулася, — сказала Вікторія, — але Травка зараз прийде. Будемо разом милуватися великим твором Марії.
— Якої Марії? — через свята мені спала на думку тільки Пресвята Діва.
— А, бо ти ж нічого не знаєш. Марія намалювала абстракцію. Ходи, побачиш.
Я зайшла до кімнати. На східній стіні розпростерлася величезна ляпка, наче хтось знехотя хляпнув тушшю з величезного пера. Слід додати, тушшю кольору неонового оранжевого. Я подивилася на Вікторію, відтак знову на ляпку.
— Що, енергетично?
— Дуже, — притакнула я.
— Травка говорить, що ця абстракція багато розповідає про багаті нутрощі Марії.
Багаті нутрощі. Звучить, як реклама
— А що саме? — зацікавилась я.
— Що Марія має складну психіку, — загукав Травка з коридора. — І що переживає якусь дилему. Я скажу вам більше, коли вона домалює пляму індиго.
— Вона має ще щось домалювати? — злякалась я.
— Зразу після Нового року, — зізналася Вікторія.
— А де вона тепер?
— Поїхала кататися на лещатах. Ти міг би поїхати з нею, Травко.
— Ніби так, але я та лещата — це кепське поєднання.
— Ти пробував?
— Раз, у випускному класі. Батько вирішив відробити виховні заборгованості й винайняв для нас хату в Стасіковці. Зарезервував її по телефону, тож не бачив, що бере. А на місці виявилося, що кімната зимна й повна тарганів, зате без теплої води, бо саме полетів бойлер.
— Як завжди на таких хатах у сезон, — докинула Вікторія. — Я ще не трапила на теплу воду, а їжджу в гори від середини ліцею. І що з тим твоїм татом?
— Ми промучилися два дні, загорнувшись у овечі шкури. Старий трохи понарікав на своє важке життя. Мовляв, немає свободи й мусить платити аліменти на трьох дітей. А на підході четверта.
— То фактично, справи трохи вийшли в нього з-під контролю, — визнала Вікторія.
— Вони вийшли з-під контролю дев’ятнадцять років тому, коли він утік від нас зі студенткою філософії. Мама повернулась із пологового будинку зі мною на руках. А тут замість доречного за такої ситуації букета гербер на нас чекав лист про те, що батько йде, бо зустрів своє щастя. А щастям, як відомо, нехтувати не можна. Через півроку він захотів повернутися. На своє щастя, моя мама, як солдат Джейн: у ній більше ікри, ніж у сибірському осетрі. Вона навіть не пустила його на поріг.
— Моя пустила, — озвалася Вікторія. — А через рік тато спакував валізи і сказав, що вже знайшов своє місце. І це не Польща, а потяг на маршруті «Москва — Пєтушкі». Ну й поїхав.
— Я коли отак вас слухаю, — втрутилась я, — то аж почуваюся винною, що маю нормальну родину. І мені страшенно вас шкода.
— Та чого вже там, — знизав плечима Травка, — зараз такі часи. Навіть Люк Скайвокер виховувався без батька.
— Можна звикнути, — додала Вікторія.
— Ти маєш зі своїм якийсь контакт? — запитав Травка.
— Він сниться мені раз на півроку: в день народження і на Різдво, але православне, тобто в січні.
— Каже щось?
— Вітає й мимохідь розповідає про свої справи. Він став кондуктором, відпустив бороду на півметра й нарешті знайшов себе.
— А мій весь час шукає своє місце, як правило, серед чимраз молодших дівчат. Цікаво, що вони в ньому знаходять?
— Ти мусиш запитати про це Марію, — бовкнула я і зразу пошкодувала.
— Чому Марію? — здивувався Травка.
— Мабуть, тому, що вона полюбляє старших чоловіків, — спробувала врятувати ситуацію Вікторія. — Так вона нам колись казала.