Терпкість вишні

Сова Ізабелла

Тремтячими пальцями я розгорнула оздоблювальний папір і побачила назву фільму: «Повернення Джеді». А нижче маленький блакитний конвертик, приліплений до касети скотчем.

— Кілька слів підтримки від тата, — кинула я, не

приховуючи роздратування.

— Прочитай, що тобі шкодить, — наполягала Мілька, незмірно зацікавлена, що він вигадав знову.

Я розпечатала конверт і прочитала: «Вишенько! Що б ти там не вибрала, я тримаю за тебе кулаки. Нехай Господь буде з тобою. — Лорд Вейдер».

Середина липня

— І що? І що? — допитувалася Мілька, проштовхуючись до списків із результатами.

— Не бачу… — Я нервово шукала наші прізвища. Ірек стояв поряд, стискаючи мою долоню аж до болю. — Зараза, здається, іще один рік на смітник.

— Ми є! Вишне! На тринадцятій позиції! Бачиш?! — гукнула мені просто до вуха Мілена й показала своїм батькам, котрі стояли неподалік, переможний жест.

— Вони поступили! Чуєш, Рисеку? Поступили! — почула я її маму, яку заглушали Аза, Барі і Кайтек.

Я знайшла тринадцяту позицію. Все сходиться: я й Мілена, тут-таки поряд. В одному човні.

Я обернулася, шукаючи в юрбі знайомі обличчя. Є. За п’ять метрів од нас Мільчині батьки. Її мама, як завжди, сильно розчухрана, зате

у фантастичних джинсах із торочками. Гладко виголений тато Мілени саме розглядається за листям клена. Обіч галасливі Мільчині пси. Трохи далі Філіпп крадькома втирає самотню сльозу. Єндрек, котрий підкидає Вікторію ген за хмари. Травка, не знати чим більше зворушений: тим, що ми вступили, чи тим, що Марія приїхала на кілька днів і стоїть поруч, махаючи нам своєю аристократичною долонею. Збоку Ірек нервово прикусив верхню губу. Мабуть, він іще не второпав, що ми вступили. За кілька метрів далі Болек. Він забіг на хвилинку, щоб пересвідчитися, чи не треба когось реанімувати. Не треба, тому в нього, мабуть, така розчарована міна. Зразу перед ним моя мама, одною рукою відгортає каштанові кучері, а другу піднесла вгору, щоб я бачила, що вона тримає за мене кулак. Її Місько тактовно став трохи далі й несміливо помахав волохатою лапою. Уже всі! Ні! Когось мені ще бракує. Ну так, він не прийшов. Може, мав якісь справи, лекцію чи важливу конференцію. Досить, що він надіслав касету. Раптом біля одного з кінських каштанів я помітила дрібну постать у дротяних окулярах. Є! Він прийшов і тепер робить мені рукою знак, що все о’кей.

Я заплющила очі, а потім заходилася швидко кліпати повіками.