Терпкість вишні
Шрифт:
— Ага, — буркнув Травка, розглядаючи носаки своїх почовганих мокасинів.
— Тобто, Травко, — Вікі глитнула слину, — ми не будемо крутити тобі голову. Марія закохалась… але це нічого не означає. Чувак має дружину, дітей і бурхливу уяву.
— Акурат, як мій старий, — Травка потер бліде чоло. — А я мріяв, що ми… та дурня. Закінчу про ті лещата. На третій день ми вилізли з-під шкур і вирішили покататися з горбочка поза хатою.
— А де ви взяли лещата? — запитала я.
— Старий позичив у знайомих якесь страшне ломаччя. Але ми не мали ніяких комбінезонів,
— Ви мусили незле виглядати.
— Ну, хоч і недовго, бо батько зразу беркицьнув. А я злетів додолу за десять секунд, гублячи дорогою шапку з помпоном і кольоровий шалик. Раптом мене обсів страх перед висотою, тому я верещав так, що розлякав усіх диких кіз на сто кілометрів довкола. Унизу я відстебнув лещата й повернувся до зимної кімнати. А наступного дня батькові подзвонила в розпачі його нова дівчина, і він поїхав.
— Така вже доля, — Вікторія погладила його по плечі.
— Та що там, я не шкодую, — буркнув Травка. — Ніякої приємності вислуховувати від сновбордистів, що треба вчитися на дерев’яному покритті і що я виглядаю, як спортсмен із колишньої НДР.
— Ну так, одвічний конфлікт за лещатарські траси. А ніби останнім часом стільки торочиться про толерантність.
— Коли вона закохалася? — запитав Травка ледь чи не пошепки, наче соромився, що Марія й надалі його цікавить.
— Кілька днів, тижнів, а може, їй уже й перейшло…
— Хто він?
— Такий собі жевжик, вона називає його гуру.
— Той гуру? — здивувався Травка. — Той, що відкриває дівчатам енергетичні канали? І розкручує їх на пиво?
— Не знаю, чи він щось там їм відкриває, але розкручує не тільки на пиво. Марія платить за горілку й цигарки.
— Що вона знайшла в тому старому пердуні?
— Каже, що гуру дає їй спокій і що з ним вона по-справжньому почувається в безпеці.
— Дедалі частіше впевнююсь у тому, що найбільше почуття безпеки дають чуваки, котрі найменше на це заслуговують.
— У мене теж таке враження, — визнала Вікі. — Особливо, коли згадаю останнього хлопця Мілени. Здається, з ним вона почувалася безпечно, як у президентському бункері.
— Цікаво, чому воно так є?
— Мабуть, тому, що насправді це почуття приховане в нас самих, — прорекла Вікторія. — Якщо ми не можемо одержати його від інших, то урухомлюємо внутрішні засоби. Й по всьому.
— А потім нам здається, що це заслуга чувака, котрого ми випадково надибали в дешевій кнайпі. І подумати тільки, що Марія дала себе обкрутити комусь такому. — Травка прикусив верхню губу. А стільки твердила, що шукає чогось справжнього.
— Бо вона шукала. І, як стверджує, знайшла.
— Я думав, що вона переживає щось глибше, ніж банальний трах із підстаркуватим пустобрехом.
— Ой, Травко, ти навіть не уявляєш, як Марія переживає. Особливо, коли гуру лякає її, що поїде на Амазонку.
— Я не знав, що вона така наївна. Думав, що вона стійкіша. А вона… вона має таке м’яке серце, — розчулився Травка. — Тому я не можу залишити її в пазурах цього міфомана.
— Сила кохання, —
Цього Травка, на жаль, не знав.
— Мабуть, не маю вибору. Бляха, саме в тому й полягає життя. Ми весь час чекаємо розвитку подій.
Те ж саме сказав Данієль. Він зателефонував, аби привітати мене з Різдвом, я відповіла тим самим (ну звісно, бо мені спали в голову самі добряче заяложені звороти). Кілька хвилин ми балакали винятково на нейтральні теми: погода, ціни на смажені горішки й фатальний стан тротуару на Ринку, аж урешті Данієль запитав, чи я вже розповіла батькам про зміну факультету.
— Я весь час чекаю відповідного моменту, — шепнула я до слухавки, нервово озираючись, чи немає когось поблизу.
— Отак і роблять молоді люди. Весь час чогось чекають. Їм здається, що життя ще не почалося. Що почнеться за тиждень, за місяць, але ще не тепер. А потім людина несподівано старіється й тоді задає собі питання: чим було усе це чекання. Але тоді вже запізно…
Тож обіцяю, що від Нового року перестану чекати. Почну жити, якщо це щось означає.
ЗИМА
— Проведемо швидку ревізію бару, — озвалася Вікторія, показуючи на величезну коробку з-під Ірекового комп’ютера, сховану під ліжком-столом. — Подивимося, що ми тут маємо.
Травка зазирнув до коробки.
— З розважальних напоїв є ящик пива та чотири шампанських. Сподіваюся, що вони доживуть до опівночі.
— Ти обіцяв п’ять пляшок вина, а Олек, звичайно, так званий зарядник до пива.
Вікторія відкинула віко дерев’яного комода, в якому тримали провіант.
— Поза тим ми маємо сім літрів кефіру, п’ять «мінералок», бочку огірків разом із розсолом і зі сто кілограмів різних кренделів і хрумких паличок.
— Я ставлю ще салат із майонезом, — запропонувала Мілька. — Татів експериментальний виріб. Буде чудовий наповнювач на ранок.
— Наповнювач чого? — запитала я.
— Блювоти звичайної, — просвітила мене вона.
— Ти, певно, ще цього не знаєш, — озвався Травка, — але якщо людина під час бодуна хоче ригати, а немає чим, тоді вона й насправді мучиться. Тому наповнювач блювоти — це дуже корисна річ, особливо, якщо він жирний, густий та огидний на смак.
— Бо такий легше виходить на поверхню, — закінчила Мілька, принюхуючись до вмісту слоїка. — Цей буде в самий раз. Не втримається в шлунку й п’ятнадцяти секунд.
Я скривилася, бо до мене саме долетів аромат експериментального салату.
— Сподіваюся, мені не доведеться оцінити його принади.
— Колись і ти мусиш почати, — сказала Мілька. — Краще зараз, серед товаришів по недолі, ніж через п’ятдесят років, в оточенні байдужих доглядальниць у Будинку Сонця, Що Заходить.
— У нашому віці п’ятдесят років — це повна абстракція, — зауважив Травка. — Вона так само могла сказати, що цілий той будинок чекає на Вишню через два мільярди років.