Терпкість вишні

Сова Ізабелла

— Мрії, — усміхнувся Травка. — Але рахунки, мабуть, приходять чималі.

— Мілена не дозволяє мені на них дивитися. Вона платить за все сама, — поскаржилася Вікі. — Уперлася рогом і край.

— А чого б це я мала когось обтяжувати? Досить, що світло разить її у вічі.

— А ти не пробувала хоч раз його вимкнути? — запитав Травка.

— Хлопче, я так боюся темряви, що коли вмиваюся, то перш заплющую одне око й намилюю половину обличчя, споліскую і тільки тоді беруся до другої половини.

— Додай

іще, що перед сном ти заглядаєш за шафу і попід стіл, щоб упевнитися, що там немає вампірів.

— Ну власне. Не згадуючи вже про те, що я від десяти років ховаю перед сном шию, зап’ястки й щиколотки.

— Навіщо?

— Щоб із мене не виссали кров.

— Наче її не можна виссати з пальця чи щоки, — кинула Вікторія.

— Ти зверталася з цим до спеціаліста? — поцікавився Травка.

— Ти маєш на увазі психолога? Ну. Він сказав, що страх перед вампірами — це наслідок надто ранніх контактів із фільмами класу С чи D.

— А як він пояснив примус засвітити лампу?

— Страхом перед знищенням. Коли темно і я себе не бачу, то починаю боятися, що зникну.

— А він сказав, звідки це в тебе взялося? — запитала я.

— Він має кілька теорій. Найбільше мені подобається те, що мій страх є реакцією на зміни. Бо перед тим я мешкала в провінції, оточена любов’ю й увагою родини. У нашому містечку всі були між собою знайомі і знали одне про одного все. Коли людина проходила головною вулицею, то зустрічала мінімум п’ятнадцять знайомих і вислуховувала зо тридцять чуток. А тут раптом переїзд до великого чужого міста.

— Цікаво, що було б, якби ти переїхала до Мехіко-Сіті, — припустив Травка.

— Я волію про це не знати. В кожному разі зміна оточення була величезним стресом: я раптом відчула себе анонімною. Як зернятко серед байдужого океану інших зерняток. А я звикла до уважних поглядів. Я потребую їх, бо інакше зразу відчуваю порожнечу і впадаю в паніку.

— Чому?

— Починаю думати, що якщо ніхто на мене не дивиться, то мене, напевно, немає. І виникає страх. Звідси моя зміна образу на такий, що притягає погляди. Принаймні так вважає психолог.

— Цікава теорія, — визнала Вікторія.

— Авжеж, але я й надалі не знаю, що робити, аби не вмикати тієї клятої лампи.

За день до Андрія

Сьогодні ми познайомилися з Марією. Я щойно завершила замітати, коли вона ввійшла в товаристві Травки, обвішаного її ручним багажем, наче вікторіанська ялинка.

— Марія, знак Скорпіона в домі Терезів, — мовила вона, простягаючи на привітання білу аристократичну долоню, обважену величезними мідними перснями. Я зразу згадала Квятковську.

Ми представилися, як завжди за таких ситуацій перепрошуючи за страшенний гармидер. Є шанс, що новоприбула подумає, що зазвичай тут буває чистіше.

— Ми не встигли поприбирати, — тлумачила їй Мілька. —

Якось важко останнім часом зібратися.

— Це зрозуміло, просто ви за природою не є прибиральницями, — просвітила нас Марія. — Я завжди пояснювала це тітці, коли вона чіплялася до мене через бардак у кімнаті. Але до неї такі аргументи не доходять. Що ж, так буває при великій різниці у рівнях, — зітхнула вона, а потім повернулася до болісної прози життя: — Де я можу покласти свої речі?

— В отому кутку, біля пічки, — показала Мілька. — А тут маєш вішалку. А щодо ліжка, то ти можеш спати разом із нами на столі або…

— Ліжко буде ввечері, — перебив її Травка. — Мої друзяки саме торгуються з хазяїном. Чувак уже спустив ціну з двох пляшок горілки до трьох «чорнила».

— З латунною рамою? — допитувалася Марія.

— Все згідно з побажанням.

Мені здалося, що він зараз уклониться, як якийсь там англійський лакей. Аж шкода було дивитися.

— Чи можу я десь тут сісти? — Марія розглянулася по кімнаті. Травка миттю побіг по крісло, швидко протер його рукавом свого светра й підставив їй під самісінький ніс, щоб не висловлюватися більш прикро.

— Дякую, Томеку.

О Боже! Травка має нормальне ім’я!

— Я ще буду тобі потрібний?

— Ні, можеш повертатися до себе, — ласкаво дозволила Марія.

Він вийшов, покірливий і зворушений. А ми відчули, що весь тягар служіння Марії тепер лягає на нас.

— Приємно тут у вас, — в її устах це забриніло на диво зневажливо, — тільки замало чогось, чогось… що надало б тим стінам артистичного лоску. Я мушу у вільний час тим заопікуватись.

— А що ти хочеш зробити? — зацікавилася Вікторія.

— Намалюю якусь абстракцію. Отут, на тому фрагменті стіни. Щось помаранчеве, з великою краплиною індиґо.

— Ти вмієш малювати? — пожвавилася Мілька. — Супер, бо я не потямлю навіть кульку з пластиліну рівно зліпити.

— Вмію, колись я хотіла бути великою художницею, — сказала Марія. — І, може, ще буду. Вагаюся, що вибрати.

— А який ти маєш вибір?

— Акторство, драматургія чи поезія… Ще не знаю. Я тільки шукаю.

— А вже щось пишеш? — допитувалася Вікторія.

— Ну… ще ні, — прояснила з легким нетерпінням Марія, — бо ще не вирішила, що саме хочу писати.

— А коли вирішиш, то сядеш і напишеш? — діставала її Вікторія.

— Так.

— А що ти нам намалюєш на тій стіні?

— Щось, що вирине з мого нутра. Щось дуже енергетичне, таке, що ламає заяложені схеми. Це буде твір настрою.

— Ми вже не можемо дочекатися, — сказала Мілька. — Правда, дівчата?

— Ну, — запевнили ми Марію. У цьому було трохи замало ентузіазму, але що вдієш, така пора року.

Упродовж кількох наступних хвилин ми сиділи в ніяковій тиші, яку нарешті обірвала Марія: