Терпкість вишні
Шрифт:
— Оце і є моє королівство, — Мілена прочинила двері до величезної кімнати, умебльованої стінкою «Бескиди». — А отам королівство Травки.
— Він, мабуть, у себе, — шепнула я, побачивши зеленкуватий дим, що ліниво снувався крізь замкову щілину.
— Або те, що від нього зосталося. Тобто светр, брудні джинси й кілька схрещених кісточок. А тепер хіт сезону: клозет, — вона прочинила наступні двері, демонструючи вузьку, пофарбовану в коричневе нору завбільшки півтора на два метри.
— Понуро, — визнала я.
— Зверни увагу на гриб, — показала
— Мене більше інтригує це дзеркало на півстіни між стелею й підлогою. Навіщо в клозеті дзеркало?
— Як це навіщо? Щоб після відповідної процедури пересвідчитися, чи не луснули судини в очах.
Яке щастя, що я не мушу винаймати квартиру. Що маю затишну кімнатку обіч татової бібліотеки (багатої на словники й біографії науковців). Зате маю власний балкон із краєвидом на поблизькі пагорби. Власний захаращений стіл і тридверну шафу, завалену велемудрими книжками. Щоправда, я кожного ранку мушу добиратися до Кракова маршруткою і щовечора повертатися додому, замість іти з групою до кнайпи, але все ж це краще, ніж гидезна «кавалерка», пропахла вільгістю й заселена незнайомими курцями травки. Маю свій дім і своїх батьків, котрі вміють мене вислухати. Тільки от мушу їм нарешті сказати про те, що я перевелася.
Сьогодні я сиділа в Мільчиній кухні, коли раптом з’явилася хазяйка квартири, пані Квятковська, пенсіонерка й любителька санаторіїв на морському узбережжі. Вона виросла перед нами, наче лиховісний гриб після вибуху атомної бомби.
— Доброго дня, — зверхньо привіталася пані Квятковська, стягаючи шкіряні рукавички (як вона примудрилася запхати в них ті величезні персні?). — А це що за дівчина? Може, вона мешкає тут нелегально?
— Моя подруга з Кракова, — пояснила Мілька, — вона просто прийшла в гості.
— Які ще гості? — Пані Квятковська піднесла тонку брову, старанно нарисовану брунатним олівчиком. — Мене ніхто не питав, чи можна приводити сюди подруг. Я маю тут антикварний паркет і не бажаю, щоб хтось топтався по ньому своїми бруднючими шлапаками.
Я уявила, як глумливим тоном недбало кидаю, що, мовляв, мої черевики у значно кращому стані, ніж її паркет, а позаду розлягається веселий регіт публіки, знічуючи хазяйку паркету. Тим часом пані Квятковська, анітрохи не знічена, продовжувала атаку:
— Як бачу, ви брали мою порцелянову філіжанку. Певно, пили з неї чай, уявляючи себе графинею, так?
— Та ви що? — підскочила Мілена. — Я воліла б пити з одноразових склянок на вокзалі.
— Мало того, що нахабна, то ще й брехуха, — процідила хазяйка паркету, філіжанки, наросту в клозеті і всієї приголомшливої решти. — А я позначила її крапкою біля ручки. І бачу, що крапки немає. Тому й питаю, хто її витер?
— Може, вона сама втекла, бо їй не пасувало таке аристократичне середовище?
— Я чекаю не такої відповіді, — загриміла пані Квятковська.
— А якої? Ви хочете, щоб ми побавились у детективів і простежили шлях таємничої крапки?
— Уважай, дитино, бо ти не зігрієш тут місця.
— Я не зігрію? Я?! —
— Ти не мусиш тут мешкати. Я маю купу охочих на твоє місце. Ти можеш забиратися ще сьогодні.
— Із радістю, якщо ви повернете гроші.
— Які ще гроші? — обурилася хазяйка.
— Квартплату за чотири місяці наперед, — нагадала їй Мілена.
— А мої збитки? Мої розшарпані нерви? Я після кожної розмови з квартирантом мушу купувати дорогі ліки на печінку. І хто мені це відшкодує?
— Може, страхова компанія? — вирвалось у мене.
— Вашої думки я не питаю. І зрештою не бажаю бачити тут сторонніх. Прошу негайно звідси вийти, — вказала вона на двері обваженим перснями пальцем.
— Так, зараз. Ти куди?! — гаркнула Мілена, аж я підскочила на півметра вгору. — Ані кроку далі! Ти моя гостя й підеш, коли цього захочу я!
— Якщо так, — просичала хазяйка, — то ви виїдете до кінця тижня.
— А угода?
— Це ви порушили угоду. Я маю свідків того, що у квартирі відбувались оргії, що ви бавитеся наркотиками й сюсяєте до пивниці.
— Ви часом не переплутали мене з тим великим білим котярою з п’ятої квартири?
— Сусіди підтвердять, що у вас відсутні будь-які моральні засади. А я не можу припустити, щоб тут мешкали всілякі покидьки. Я походжу зі шляхетної міщанської родини, де всі вміли грати на фортеп’яні. Тому прошу звільнити помешкання ще до неділі, — завершила пані Квятковська та віддалилася, дорогою до дверей лякаючи нас сестрою юристом, онуком поліцейським й сімома карами єгипетськими.
— Ну то прощавай, грибе, — озвалася Мілена, нервово постукуючи підбором.
— Що ти тепер робитимеш?
— Переїду до знайомої. Вона пропонувала мені ще у вересні, але я воліла жити ближче до універу. Оце маєш. Тисяча злотих до дупи, вистачило б на п’ятнадцять годин солярію.
На жаль, знайома Мілени Вікторія теж мусить звільнити хату. Хазяїн почубився з дружиною й вирішив позагоювати рани віддалік родинного гнізда.
— Якщо я, люба дівчинко, не заберуся від своєї старої, вона завалить мені пательнею по довбешці — й гаплик. Тому я, люба дівчинко, мушу рятуватися й утікати, поки ноги цілі. До кінця місяця ще якось протримаюсь, але потім, — зробив він красномовний жест, — капець.
Серце Вікторії було м’якшим за гомогенізований сирок. Вона погодилася, що не може рокувати чолов’ягу на смерть від пательні, тому вирішила, що виїде до неділі. Ну і тепер шукаємо втрьох (я відчуваю часткову відповідальність за те, що Мілька втратила дах над головою й сорок шість метрів антикварного паркету).
— Може, купимо якусь газету з оголошеннями? — запропонувала я.
— Спочатку оголошення на Анни, — вирішила Вікі. — Там найдешевші хати.
— Я воліла б знайти щось певне, аби через два місяці не шукати знову, — сказала Мілена. — Але добре, ходімо. З чогось треба починати.