Терпкість вишні
Шрифт:
— Тут те саме. П’ять літрів, і годину чекаєш на наступну порцію теплої води.
— А чому ви поставили цебро на цеглини? — запитала Мілька. — Ви любите хиткі конструкції?
— Любимо, але насамперед йшлося про стік води. Цебро вище від зливу, тому вода може спокійно собі стікати. І не треба її вичерпувати.
— Вигадливі хлопці, — з подивом шепнула Вікі.
— Ну, — втішився Травка. — А отам ліворуч кімната мого сусіди. Зараз я вам представлю чувака.
— То він удома? — здивувалася Мілька. — І ти замикав двері на ключ?
— Я ж казав, що останній час маю «зради».
— Відчинено. Привіт усім, — відповів низький голос із-під стола. — Перепрошую, що не вилажу, але я саме почав міняти процесор. Боюся погубити гвинтики.
— Привіт, — воднораз сказали ми.
— Я чув, що котрась із вас втратила дах над головою через таємничу крапку?
— Так, це я, — відказала Мілена.
— Цікавий привід, — визнав Травчин сусіда. — Але кожен привід добрий, коли треба викинути квартиранта на вулицю. Я теж багато пережив на попередній хаті.
Вони мешкали вже другий тиждень, аж раптом в один жовтневий вечір у хаті з’явилася хазяйка пані Стадницька. Після короткого обміну люб’язностями й елегантними усмішками вона висунула пропозицію: або хлопці погоджуються на шістдесят відсотків надбавки, або виселяються протягом тижня. Вони не підписали наперед угоду і на прохання хазяйки вдавали перед сусідами ремонтну бригаду. Бо їй не баглося платити податки. За такої ситуації вибір був невеликий, і горе-квартиранти без вагання пристали на другу пропозицію, тобто на виїзд. Через день після свого візиту хазяйка провідала їх знов і з усміхом на бежевих устах заявила, що вони мають рівно двадцять чотири години, щоб винести свої речі. Пізніше вона повідомить поліції про те, що вони вселилися незаконно, і таким чином забезпечить їм безоплатну ночівлю в комісаріаті. Друзяка Травки, найсміливіший з усієї ватаги, ще намагався дискутувати:
— А чи можемо ми принаймні дізнатися, чому ви вирішили відмовитися від послуг нашої ремонтної бригади?
— Бо я не помітила поступу в ремонті, — просто відповіла хазяйка.
— А, до речі, — згадав Травка. — Ми тут балакаємо, а я вас навіть не познайомив. Це Ірек, спеціаліст з гвинтиків і віртуальних бійок із потворами.
— Мілена.
— Вікторія.
— Вишня.
— Класне ім’я, мою сеструху також звуть по-ягідному. Це тепер така мода?
— Якщо по правді, то мене звуть Вишеслава. Мій тато — великий шанувальник Шимборської, а також стовпів науки. Наприклад, професорки Ягодинської.
— Кристини, в дівоцтві Сіраклітина?
Постать під столом ворухнулася.
— Ти її знаєш?
— Я ні, бо замолодий. Але моя бабуся ходила з нею до ліцею. Чувихо, та Клітина була страшенно зацькована. Лантух негараздів, ще більший, ніж моя сестра. Вона хотіла кинути школу й випасати корів у Бескидах. Тоді бабуся викинула такий фортель: пообіцяла поворожити їй на картах. І стала плести горопашній Кристині, що на неї чекає наукове майбуття. Професорське звання, закордонні кафедри, тільки що вона мусить закінчити СНОБ. Тоді це ще називалося ВОДА.
— Звісно, — згадала я, — тато мені казав: Водолійство й Оповідання Дотепних
— Точно, — підтвердив Ірек. — А стосовно тієї Кристини Сіраклітини… дівчина повірила у ворожбу, а решту ви знаєте. Професорське звання, публікації, закордонні кафедри. Саме тому я ніколи не ворожу в бабусі.
А я охоче довідалася б про майбутнє, дізналася б, що мене чекає через п’ять років. Чи буду я щаслива й фахово зреалізована? Чи вийду заміж, чи збудую будинок, чи посаджу дерево? І чи мій тато гідно перенесе звістку про зміну факультету?
Ми закінчили ущільнювати вікна. Тепер сидимо на кухні, гріючи замерзлі ноги в мідниці з гарячою водою. Дивимося на перший сніг й розмовляємо на серйозні теми.
— І що з тією стипендією? — прагнула дізнатися Мілька.
— Як і завжди, у подібних сутичках із колективом програє одиниця.
— Може, ти ще не повинна здаватися?
— Ти гадаєш, я можу це зробити? — поцікавилася Вікторія. — Облитися бензином перед секретаріатом? Узяти в заручники ректора?
— А скільки тобі не вистачило до стипендії?
— Дві сотих. Я була другою під рискою.
Середній бал 4,75. Дванадцять іспитів, три з них — на шість. Якби їй зарахували ті «шістки», вона мала б рівно п’ять балів і найвищу стипендію. А так вона була другою під рискою. Стипендію призначали від 4, 77, бо тут пролягла межа для тридцяти відсотків найліпших студентів. Упродовж останнього місяця Вікторія відвідала ректорат, деканат, а також секретаріат. І скрізь її відсилали вище чи нижче.
— Мені прикро, але рішення про визнання «шісток» приймає ректор, — поінформувала її деканша.
— Я щось вирішую? — здивувався ректор. — Я щомісяця одержую жалюгідну платню. Такі питання вирішуються на факультеті.
— Звичайно, я, мабуть, помилилася. «Шістки» затверджує університетська комісія, — пригадала собі деканша.
— Ми тільки встановлюємо стелю, від якої призначається стипендія, — одноголосно заявили члени комісії. — Ти мусиш написати заяву на ім’я ректора.
Отож Вікі нашкрябала благальну заяву про визнання трьох «шісток». Написала, що перебуває на утриманні самотньої, матеріально не забезпеченої матері, що вивчає на п’ять курсів більше, ніж вимагається, що обирала найскладніші предмети, а не «халяву», де ставлять «п’ятірки» за поодинокий зблиск інтелекту в лівому оці, зграбні ніжки чи повний обіцянок усміх. Насамкінець додала:
«Я знаю, що існують певні правила. Але існують також і ситуації, за яких треба бачити щось більше, ніж суворі межі, середні бали, стелі. Тоді не складно дотримуватися правил, це може зробити кожна машина. Складно помітити людину й дійти людського рішення. Сподіваюся, що пан ректор не виявиться машиною…»
Два дні очікування на людське рішення. Вона примчала до ректорату від самого ранку. Взяла з рук секретарки свою заяву й зиркнула на резолюцію. Спочатку якісь закреслення, потім виразне: «Не затверджую». Знайома з комісії зізналася, що ректор вагався (звідси ті закреслення), але деканша сказала, що й мови не може бути про визнання «шісток».