Терпкість вишні

Сова Ізабелла

— Тоді довелося б усе перераховувати від нуля, бо ж інші теж мають якісь «шістки». Звідки відомо, що ця студентка ввійшла б до тридцятивідсоткової межі? Не варто зчиняти галас через кількасот злотих.

* * *

— А коли я прийшла до неї на чергування, — закінчила Вікторія, — то почула, що людина вчиться заради себе, а не заради грошей. І що я повинна вдовольнитися усвідомленням, що «шістки» так гарно виглядають у заліковці.

— Як зірочки в зошиті першокласника, — сказала Мілька. —

І саме стільки означають.

Три дні до Андрія

Сьогодні я складала письмове тестування. Жахливо нервове через таку собі Зофію Бідосю. Мілька застерігала мене щодо неї.

— Тримайся від неї подалі, — сказала вона, не вдаючись у компрометуючі для Зофії подробиці.

— А щось конкретніше?

— Скажу тільки, що Зоська — це довершений гібрид піраньї з ракетою. Кровожерна, бездушна і пре вперед.

Ну і сьогодні я мала нагоду пересвідчитися, що в цій характеристиці немає й тіні перебільшення. А все почалося досить невинно. Зоська запитала, чи можна їй сісти біля мене.

— Бо розумієш, — затріпотіла вона ультрамариновими віями, — я майже нічого не знаю, а ти, здається, завжди прекрасно підготовлена.

— Сідай, — зраділа я, що хтось урешті мене помітив.

Бо досі мої спроби контакту з власною групою виглядали таким чином:

Спроба 1

— Привіт усім, його ще немає? — промовила я в очікуванні доктора Цвіркуна.

— Ні, п’ятнадцять хвилин почекаємо, і треба робити ноги, — ліниво відповіла група.

— Ви потім кудись ідете?

— Може…

Спроба 2

Перерва між парами.

— Як бачу, в тебе подібна авторучка, — роблю я сенсаційне відкриття. А все заради того, щоб зав’язати контакт.

— Не зовсім, — цідить власниця авторучки. — Моя фірмова, з раритетної «паркерівської» серії, а твоя…

Вона милосердно не сказала, де було виготовлено жалюгідну підробку її безцінного «паркера». Шкода, бо я охоче дізналася б.

Спроба 3

— Слухай, ти маєш конспект попередньої лекції? — зачепила я симпатичну дівулю з кумедною, коротко обтятою гривкою.

— Маю.

— Це класно…

— Але я не позичаю своїх конспектів конкурентам.

— Конкурентам? — здивувалась я.

— Ти ж знаєш, що іспит складає тільки тридцять відсотків найкращих.

Тепер уже знаю. Я хотіла подякувати за інформацію, але дівуля буркнула, що я заважаю їй писати курсову, повернулася на п’ятах і вшилася з аудиторії.

Нічого дивного, що відверте прохання Зофії страшенно мене втішило. Від розчулення я навіть забула, що переді мною гібрид піраньї з ракетою. Може, тому, що цей гібрид мав милу усмішку й гарненьку безрукавку в блакитні ромби? Я посунулася так, щоб Зося мала якнайбільше місця. А відразу після цього прийшов Цвіркун і за допомогою збуджених асистентів роздав тести.

— Нагадую,

що кожен, кого прихоплять на списуванні, автоматично одержує незадовільну оцінку.

Важко, але я не мушу наражатися на такий ризик.

— Та, котра дасть списувати іншим, також, — додав Цвіркун, і мені здалося, що він глипнув у мій бік.

Тепер уже мушу. І наражатимуся, щоб не чутися новенькою в домі Великого Брата.

Тестування почалося. В аудиторії було чутно лише тихі кроки асистентів, котрі ліниво прогулювалися між рядів. Один із них зупинився біля нас і ласкаво вдавав, що не бачить, як я допомагаю Зосьці. Коли він відвернувся, заслоняючи нас від Цвіркуна, Зоська шепнула, щоб я підказала їй наступні відповіді.

— Я ще не знаю. Мушу подумати.

— То поквапся, — просичала вона. — Зосталося тільки п’ять хвилин.

— Студентки з п’ятого ряду, — почули ми раптом. — Я прихопив вас на співпраці.

— Але, пане доктор, — Зофія підвелася, поправляючи свою блакитну безрукавку, — я саме пояснювала товаришці, що вона повинна писати сама, а не зиркати безупинно в мою роботу. Вона робить це від початку тестування.

— І ви не реагували?

— Я не хотіла доносити. Хоч знала, чим ризикую…

— Розумію, — гмикнув Цвіркун, — в такому разі попрошу студентку у вишневій безрукавці здати свій тест.

Я мовчки підійшла до кафедри й поклала роботу.

— О, а ви не так мало встигли написати, — зауважив він. А я замість боронитися просто нерухомо бовваніла, як гіпсова фігурка паяца на меблевій стінці у вуйка.

— Чи можу я втрутитись? — озвався раптом один із асистентів, той, що заслоняв нас перед проникливим поглядом Цвіркуна. — Мені здається, що сталася помилка. Так склалося, що я тривалий час стояв поблизу цих дівчат…

— Ну так, ніхто не байдужий до юних пругких тіл в обтислих безрукавках, — зітхнув Цвіркун. — І що ви там нагледіли, колего? Окрім принадливості цих тіл?

Асистент щось шепнув просто у волохату вушну мушлю доктора Цвіркуна.

— Справді?

— Гадаю, в цьому легко пересвідчитися, пане доктор. Досить опитати обох студенток.

— Ніби так, — Цвіркун покивав своєю великою, повною застарілих визначень головою, — тільки я щось не маю настрою, а ви… ну що ж, вас можна запідозрити в небезсторонності.

— Тоді нехай це зробить мій колега Русинек, матиме хоч якусь розвагу, бо він уже двадцять хвилин втуплюється в підлогу і длубається в носі.

— Коли так, то прошу покликати його до мене. І студентку Блакитну також, — милостиво погодився Цвіркун.

Через годину ми покинули кабінет Цвіркуна. Я з «четвіркою» з плюсом, а Зоська… ну що ж, із незадовільною оцінкою.

* * *

— Буцімто я повинна відчувати задоволення, — звірилась я Травці. Зустріла його перед брамою будинку і встигла переповісти цілу подію.