Ти чуєш, Марго
Шрифт:
– Господи!
– сказала Марго.
– Ходімо далі. Тепер усі йшли мовчки, бо, запам'ятавши записані гріхи, намагалися вирахувати: де чий.
– Так ішли довго, поки не почала сміятися Леська. За нею вибухнули Марго й Андибер. А потім і всі покотилися від сміху. Сміялися до сліз. Написані гріхи ніяк не збігалися з тим, що вони уявляли одне про одного. Нічого собі!
Ахмет знову зупинився. За ним і решта. З глибини почулися тихі кроки. До них наблизилася ще одна рідна душа: Стефко Нечемний. Його вітали
– Приєднуйся до нас, Стефку!
– Тільки йдіть помалу, ребро болить! Мандрівники у часі пішли далі.
Нарешті вдалині вони побачили світло. Прохід став звужуватися, і з отвору вони вилізли навкарачки.
Світло засліпило Марго. Вона довго звикала до нього.
Було сонячно і тепло.
Марго з насолодою вдихала це знайоме повітря. Його не можна порівняти ні з чим. Це запах екологічно чистого місця впереміш із запахом свободи.
Вона розправила плечі, як крила, й абсолютно несподівано для столичної Марго заґелґотала:
– О-го-ло-гу-гу!
– О-го-ло-гу-гу!
– тисячами голосів відгукнулося їй.
Марго здригнулася і побачила величезний натовп людей. Вона уважно оглянула свою паству і задоволено відзначила: всі! Вони скупчилися навколо акуратно доглянутого англійського газону шириною в футбольне поле, в центрі якого стояла вона.
– Пугу-пугу!
– крикнула вона.
– Козак з лугу!
– хором відгукнувся натовп. "Боже, що я морозю!
– подумала Марго.
Може, крикнути "Слава Україні!"? А чи знають вони це слово? Краще не буду ризикувати. Чому вони мовчать? Вони чогось чекають?" Марго відкашлялася і почала:
– Я, повелителька землі Обретеної (он як вона називається!) своїм іменем (щось не те, але хай буде) знімаю закляття з блудника Ахмета!
– Слава! Слава!
– закричав натовп.
"Усе чи не все?
– розмірковувала Марго.
– Якщо все, то чому вони всі не розходяться? Мабуть, таки не все."
Марго продовжила:
– За великі заслуги перед нашою землею і нашими людьми дарувати Ахметові звання Першого і надати у повне володіння йому, його жонам, його дітям, внукам і правнукам, усім його нащадкам внутрішнє коло Обертениці! Надаю також йому, а також усій його родині привілей (який же привілей йому дати?) виключного довічного права розводити коней і працювати провідниками!
– Слава! Слава! — знову закричав натовп.
"Слава Богу, хоч у тему ляпнула, - сказала собі Марго.
– Ну й популярна тут особа - наш шеф. Цікаво, а що він таке геройське вчинив? І чи не посмертно я йому вручила привілеї? Треба проконсультуватися.'" І вона пошукала
Та зрозуміла натяк очима і наблизилася до неї.
– Як Ахмет?
– щоб не видати себе, запитала Марго.
– Ой і звірячими були тортури.
– До нього застосовували якісь незвичайні тортури?
Так, у нього стріляли якимись дивними пістолями, з яких вискакувало багато куль.
– Автоматами чи що?
– Прошу?
– не зрозуміла матінка.
Марго про всяк випадок не повторила своє запитання.
– Він оклигає?
Та ж на ньому, як на собаці... "Слава Богу! Живий! То за який подвиг я йому надала привілеї?"
Марго оглянула свій народ. Люди дивно метушилися. Чоловіки тягли величезну балію з водою в напрямі до Марго.
"Що це означає? Що вони збираються робити? А мені що робити?"
Принесли трон. Марго сіла.
Прискакав Андибер на коні. Граціозно зліз, підійшов до Марго, нахилився і став її роззувати. Марго кинула оком на натовп і побачила, що кожен тримає чашечку.
"Тільки не це!" - запанікувала вона, згадавши Свєтчині слова: ''Будуть ноги мити і воду пити!"
Шнурівка сандалій Марго сягала аж до колін, і поки Андибер театрально розшнуровував їх, вона гарячкове думала: "Що робити? Як це спинити?"
– Андибере, - крізь зуби процідила Марго.
– Припини.
– Не можна, моя королево! Такий закон!
– Це що, я цей ідіотський закон прийняла?
– Ні, це звичай такий, народний. Якщо ти відмовишся, вони образяться.
Ось уже перша нога роззута. Андибер починає роззувати другу ноту. Що робити? Що робити? Ось уже й друга роззута. Він опускає її ноги в воду і миє... Що робити? Що робити? Він витирає полотняним рушником її ноги. Що робити? Вона підняла правицю. Всі завмерли.
– Після великого походу, що звільнив мене з турецької неволі, багато відважних воїнів скалічилися, - сказала вона якомога переконливіше. — Ця вода... (Ну що сказати?) призначається їм для зцілення.
Натовп дещо розгубився. Люди, очевидно, планували напитися досхочу. Вийшли каліки і стали плескатися в балії.
Тут Марго заціпеніла: а раптом вони так і лишаться каліками? Як же мій авторитет? Хоч би один зцілився!
До балії підійшов, накульгуючи, Васьок. "А, знайшовся! Ну, Васьок, виручай!" Він заліз ногами в балію, виліз, відкинув милиці і побіг зайчиком. Натовп заревів. "Дякую, Васьок! Вік не забуду! А, може, я його й справді зцілила?"