Ти чуєш, Марго
Шрифт:
– Кажи, - наполягала Марго.
– Тобі це може не сподобатися.
– Я все одно маю знати.
Андибер сів на своє ліжко в розстебнутій сорочці і, трохи повагавшись, сказав:
– Моя мама - українка - вийшла заміж за австрійця, коли мені було десять років. Мій вітчим - батька свого я не знав - був старший від мами на двадцять років. Він дав мені чудову освіту. У свої двадцять вісім я зробив блискучу кар'єру. Я був молодий, красивий і багатий. Мав красуню-дружину, але хворого сина. Можна сказати, що в моєму житті
– Господи, - сказала Марго.
– Я не хочу цьоп чути. Терпіти не можу слізливих історій. Не требі продовжувати...
Насправді вона любила мелодраматичні історії, та тільки в кіноваріанті. В житті - вона вважа ла - вони приносять лише зло. Будь-які стосунки які починалися в житті Марго дуже романтично, закінчувалися гірким розчаруванням. Та й узагалі, в її віці треба дуже тверезо ставитися до життя.
Ти не пам'ятаєш мене? Марго здивовано на нього подивилася.
Ти не пригадуєш нашу першу зустріч? Марго нічого не пам'ятала.
Згадай: Австрія... маленький затишний готель у горах... п'ять років тому... Невже ти так і не пригадала?
Марго мовчала.
– Пригадуєш, учасникам конференції в перший день організували екскурсію старим абатством? Я на тебе відразу звернув увагу: ти була красива і горда. Ти весь час ходила з рудою британкою... Коли підійшли до виставленої королівської корони, всипаної різним дорогоцінним камінням, ти пожартувала: а можна поміряти? І тоді я вперше собі сказав: "Моя королево..." Сказав і злякався своїх слів.
Марго вперто мовчала, її як заціпило.
– Я приїхав на конференцію з дружиною і своїм хлопчиком. Він був величенький, але не міг ходити. Дружина соромилася його і здебільшого я возив його у візочку. Я вже був звик до того, що люди, побачивши його, відводили очі. А в них проглядало, в кращому випадку, співчуття, а в основному, це були страх і огида... А він же все розумів... Одна ти щоранку віталася з ним, як з рівнею, брала його за маленьку ручку і, погладжуючи її, казала: "Пливіт! Як сплави?" А потім весело щебетала: "Ти, малий, скажи малому, хай малий малому скаже, хай малий теля прив'яже...". Мій хлопчик страшенно радів. Ну що, згадала?
– Ти був тоді в окулярах...
– захриплим голосом сказала Марго.
– А одного разу йому стало погано... Він кричав, плакав, махав руками і не міг заспокоїтися... Дружина втекла... Вона не любила ці сцени... Я лишився з малим і не знав, що робити. А ти підійшла, взяла його за ручку і стала перебирати його зціплені пальчики, гладити їх, гладити ручки, ніжки і говорити: "Сорока-ворона діткам кашку варила..." Він заспокоївся і засміявся...
Марго важко зітхнула.
– А наступного ранку в басейні я побачив, що ти вагітна... Я не міг відвести від тебе очей... Ти була просто прекрасна... Я навіть не знав твого імені...
Вони мовчали.
– Моє життя змінилося. Через рік я приїхав в Україну... Мені мама казала: там усі красуні. Поїдь - заспокоїшся. Поїхав просто подивитися на батьківщину... Не заспокоївся... Став тебе шукати. Було мало часу - не знайшов. Повернувся до Відня. Справи йшли успішно. Але вони мене не тішили. Ми з дружиною стали чужими... Ми й завжди були чужими, тільки я цього не розумів.
– Господи...
– зітхнула Марго.
– Я повернувся до Відня якийсь умиротворений. Ти вже була зі мною... А коли не стало малого, я вирішив їхати до Києва назавжди... Знайшов Гриця і влаштувався на роботу...
– Отже, шеф був у курсі?
– Так. До речі, через нього я тебе й знайшов.
– Ну й жуки!
– сердито і водночас жартома сказала Марго.
– Ось і все.
Надворі сюрчали коники. Була глупа ніч. Марго довго не могла заснути. Тепер для неї світ перевернувся. Вона зрозуміла, як усе серйозно.
Уранці Марго прокинулася першою. Вона сіла на своє ліжко і стала роздивлятися Андибера. Він спав на животі, обхопивши подушку руками. Крізь простирадло проступали обриси його тіла. Вона думала, що їй робити. Вона була не готова до перемін у житті і водночас розуміла, що не зможе жити по-старому. Це її нервувало і хвилювало.
Вона пішла скупалася в гірському потоці, помилувалася краєвидом і повернулася до мотелю цілком спокійна. Вона вирішила не поспішати. Чомусь видавалося життєво важливим відвідати старий монастир в Обертениці.
Колеги зустрілися за сніданком. Настрій був у всіх приблизно однаковий: всі були спокійні, врівноважені і настроєні їхати в Обертеницю.
Наближаючись до Обертениці, вони відчули внутрішні зміни, подібні до вчорашніх. Але вже не опиралися їм.
Зробивши коло навколо гори, знайшли дорогу до монастиря. Колючі чагарники агресивно охопили машину зусібіч, і вони їхали, неначе у вузькому тунелі. Дорога то підіймалася вгору, то опускалася донизу, то йшла прямо, то звивалася. Нарешті вони дісталися до якогось роздоріжжя і вирішили зупинитися. Вийшли з машини і, прорубавши в чагарях віконце, поглянули на Обертеницю звисока. Витрачений час і витрачений бензин не відповідали висоті, на якій вони перебували. Тобто, було зрозуміло, що вони подолали дуже малий шлях. Село мало цікаву форму: воно немовби обвивало гору геометрично рівними кругами, прорізаними на бездоганно рівні сектори. Зліва височіла церква дивної форми: неначе перероблена з мечеті. Праворуч стояла башта з великим годинником.
– Котра година? — майже одночасно промовили мандрівники.
– Тут часу немає, - сказала Свєтка, і ніхто не заперечував.
їсти не хотілося. Сіли в машину і поїхали тією дорогою, що йшла вгору.
Знову довгий тунель у колючому чагарнику. Трясучка. Говориш не хотілося. Кожен був серйозний і дуже зосереджений на своєму внутрішньому стані.
їхали довго. Дуже довго. Нарешті побачили вдалині ще одне роздоріжжя. Зупинилися і по вирубаному чагарнику зрозуміли, що вони повернулися на попереднє місце.