Тореадори з Васюкiвки
Шрифт:
Коротше, ми сидiли на баштанi i хрумкали кавуни. Краденi. Дiда не було. Не було й близько Вiн пiшов у сiльмаг по цигарки Ми бачили. I ми були спокiйнi. Вiн там обов'язково зустрiне якогось свого друзяку, дiда Вараву абощо, i вони заведуться про американських агресорiв чи про реваншистiв аж до смерку. Це вже точно. Дiд Салимон цiлими днями знiчев'я слухав у самотинi на баштанi транзистор «Атмосфера», що купив собi у сiльмазi, i його просто розпирало вiд рiзних новин.
Отже, ми сидiли й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навiть.
От понаїдались кавунiв! Що називається, од пуза. Далi їсти вже нема змоги – нiкуди.
Ми сидiли пiд величезною горою кавунiв – це вже зiбрали для вiдправки, завтра прийдуть машини.
I їсти несила, i несила кинути цей кавунячий рай – коли ще так пощастить, щоб дiда не було, та й вивезуть же завтра.
Пробували ми у футбола кавуном грати – важко, ноги болять.
Пробували у «вiйни». Виклали з кавунiв на землi вiйськовий об'єкт – ворожу укрiплену лiнiю. Взяли в руки по кавуновi – це бомби, – пiдняли над головою i – ву-у-у!. Летять нашi радянськi штурмовики-бомбовики. Пiдлiтають – рреп! рреп! Репаються смугастi бомби, летять врiзнобiч осколки i шрапнель – чорнi слизькi «сємочки», ллється червона кавунова кров…
Побомбили кiлька хвилин, глянули – аж самим страшно стало й совiсно. Червоно-бiло-зелена каша на землi.
– Е, хлопцi! Це вже свинство! Так тiльки фашисти роблять!
– I правда! Давайте не будемо!
Знову посiдали, сопемо.
Подивився тодi Стьопа Карафолька на гору кавунiв i каже:
– Здоровеннецька все-таки! Справжнiсiнька тобi пiрамiда єгипетська.
I раптом пiдхопився:
– Пацани! А давайте заграєм у фараона i єгипетську пiрамiду.
– Га? Що? Кого? – не розшолопали ми.
Стьопу ми не любили. Вiн щодня чистив зуби, робив зарядку i взагалi був свиня. Коротше, вiн був те, що називається зразковий учень: учився на самi п'ятiрки, поводився в школi бездоганно, не бешкетував, не бив вiкон, не вмочав косу дiвчинки, що сидить попереду, в чорнило, не пiдпалював на уроцi «жабку» з кiнострiчки… I цим дуже всiх нас пiдводив.
Бо завжди:
– А от Стьопа, бачиш…
– А чому Стьопа…
– А подивись на Стьопу…
I – лясь! лясь! лясь!
«А щоб тобi, Стьопо, чиряк сiв на носi!» – завжди думалося в такi хвилини.
Але iнодi ми Стьопi прощали за те, що, на наш погляд, вiн дуж-же багато знав. Бо читав день i нiч. I був для нас свого роду ходячим довiдником.
От i зараз.
– А що воно за таке – єгипетськi пiрамiди? – жуючи, спитав Гришка Сало.
– Не знаєш, барахольщику? Це такi гробницi здоровущi. В Єгиптi. В них єгипетських царiв-фараонiв ховали Багато столiть тому. Досi стоять, як новiсiнькi, i туристи з усього свiту приїздять на них дивитися.
– Ага, про це у п'ятому класi проходять, я в братовому пiдручнику бачив, – пiдтвердив Антончик.
– А я по телевiзору в кiножурналi, – сказав Вася
– Ну й що? – спитав я – А як же грати?
– Як? Хм! – презирливо хмикнув Стьопа. – Виберемо серед нас фараона. Вiн умре, i ми його поховаємо I пiрамiду зробимо. 3 кавунiв.
– А що – це вещ! – У Яви загорiлися очi. – Iнтересно!
– Хлопцi! Да ви що? Тю! – сказав я – На бiса нам у того смердючого фараона! У мертвяка! Теж iще весело – у похорон грати! Ха-ха!… Давайте лучче у прикордонника шпигуна. Я згоден шпигуном!
– Старик! Домовилися – все! – рiшуче сказав Ява. – Давай щитаться, кому фараоном. Ну! Котилася торба з високого горба, а в тiй торбi хлiб-паляниця, кому доведеться, той буде… фараоном.
Я! Так i знав. Чуло моє серце.
– Старик! По-чесному! – сказав Стьопа Карафолька. Це ми од київських мисливцiв навчилися говорити один на одного «старик».
Я зiтхнув.
Я був страшенно невезучий У що б ми не грали, менi завжди випадало бути чи то розбiйником, чи злодiєм, чи шпигуном чи фашистом, чи бiляком. Коротше, ворогом. Я вже не пам'ятаю навiть, коли я був нашим, радянським. А я так любив наших! I завжди був ворогом.
– Старик! Нiчого, не хвилюйся! Тобi в коханнi везтиме! Точно! Є така прикмета! – заспокоювали мене хлопцi – Он-до Гребенючка на тебе задивляється.
– Подавiться своїм коханням! Плював я на кохання! Триста лет! з ненавистю цiдив я крiзь зуби й плентався займати свої ворожi позицiї.
I коли Стьопа Карафолька тiльки вимовив слово про ту єгипетську пiрамiду, я вже не сумнiвався, що фараоном буду саме я. I не помилився…
– Ну, то що робить? – сумно спитав я.
– Значить, так, – швидко заговорив Стьопа. – Ти – славний, знаменитий, могутнiй єгипетський фараон. Який хочеш – вибирай: Хеопс… Тутанхамон… Гаменхотеп…
– Гаменхотеп, – байдуже сказав я.
– Прекрасно. О великий i мудрий фараоне Гаменхотеп! – звiв руки до сонця Стьопа. – Ти завоював багато земель, ти пiдкорив багато народiв, ти вписав своє iм'я в iсторiю вiкiв Стародавнього свiту! Але невблаганна смерть пiдстерегла тебе, i от ти вмираєш. Плачте, раби, великий Гаменхотеп вмирає!
Хлопцi завили, як шакали.
– Ну, давай-давай – лягай i умирай, – пiд акомпанемент цього виття сказав Стьопа Карафолька.
Я лiг.
– Прощайся i… – махнув рукою Стьопа.
– Прощайте, – похмуро проказав я. – Не поминайте лихом. Пробачте, мо' що не так. Кланяйтесь мамi, тату, Галинi Сидорiвнi i всiм нашим.
– Обiйдеться! Помирай, помирай швидше! – нетерпляче перебив Стьопа.
Я заплющиь очi i голосно зiтхнув – випустив дух.
– О люди! О народи! Великий Гаменхотеп сконав! О горе горе! – так одчайдушне заверещав Стьопа, що менi самому стало страшно i жаль себе.
– Але iм'я його буде славне у вiках! I пiрамiда великого Гаменхотепа збереже для поколiнь пам'ять про нього. За роботу, жалюгiднi раби! За роботу!