Тореадори з Васюкiвки
Шрифт:
– Хтозна, може й правда. Ходiмо.
I ми поплентались назад.
Ох, як важко було йти! Ми не вiдчували пiд собою нiг. Ми просто механiчно переставляли їх, як ходулi. I нащо ми ото повзали на колiнах?
А туг я ще спiткнувся i ногу пiдвернув, аж скрикнув, так заболiло.
Сiв я на землю i скрививсь, як середа на п'ятницю. Якби Яви не було, заплакав би.
– Що? Що? – схилився надi мною Ява.
– Кинь мене! Iди, пробивайся сам, – сказав я хрипло i безнадiйно.
– Тю, дурний! – Ява обняв мене за плечi. – Зараз мине.
Вiн
Через кiлька крокiв бiль вгамувався, i я зашкандибав досить бадьоро. А згодом i зовсiм забув про ногу.
Важко сказати, скiльки ми йшли: пiвгодини, годину чи двi, i скiльки ми пройшли: кiлометр, два чи десять. Але нарештi я не витримав:
– Яво, – кажу, – я бiльше не можу. Я зараз упаду. Давай вiдпочинемо.
Ми лягли на землю.
Довго лежали.
Було тихо Лише кукурудзяне листя шурхотiло над нами. Десь далеко прохававкав перепел, знову настала тиша. Навiть коникiв-стрибунцiв не було чути.
– А що, як ми зовсiм не виберемося звiдси? – тихо сказав я. – I нiхто не знає, куди ми пiшли. I нас не знайдуть. I ми загинемо. I через два тижнi комбайн разом з кукурудзою збере нашi кiсточки.
– Було б пообiдати. Все-таки довше б продержались. А так на ранок можем i повмирати, – сказав Ява.
На зiадку про обiд менi так захотiлося їсти, що я мало не заплакав.
– У нас на обiд сьогоднi борщ i вареники з м'ясом, – сумно промовив Ява.
– А в нас суп з галушками i смажена курка, – сказав я, ледве стримуючи сльози. Нi, далi терпiти я не мiг.
– Яво, – кажу, – давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.
Але Ява був стiйкiший за мене.
– Ти що, – каже, – щоб смiялися? Здоровi гицелi серед бiлого дня у колгоспнiй кукурудзi «рятуйте» кричать.
– Нехай, – кажу, – аби було кому смiятися.
– Нi, – каже Ява, – якщо вже так, давай краще спiвати.
– Нехай, – кажу, – хоч спiвати. I ми затягли перше, що в голову прийшло. А перша прийшла чомусь у голову пiсня з мультфiльму:
В траве.сидел кузнечик, —жалiбно жалiбно виводив Ява.
В траве сидел кузнечик, —ще жалiбнiше пiдтягував я.
Довго ми спiвали. Всi пiснi, якi знали, майже всi проспiвали. Особливо чогось добре спiвалися тi, що починалися з «ой». «Ой у полi могила», «Ой я нещасний», «Ой не свiти, мiсяченьку», «Ой не шуми, луже», «Ой чого ти, дубе», «Ой одна я, одна», «Ой у полi жито». Оте «ой» ми рявкали так, наче нас хто в бiк штрикав.
Добре пiшла у нас також пiсня «Раскинулось море широко» Особливо виходив куплет «Напрасно старушка ждет сына домой» Тричi ми спiвали цю пiсню, i тричi, коли доходило до отого «напрасно», у мене починало дряпати в горлi. Нарештi ми зовсiм захрипли i припинили спiви.
Ми лежали, знесиленi вiд голоду, вiд пiсень, вiд безнадiйних думок.
– Недарма я вiдчував, що сьоюднi щось буде! – зiтхнув
Я знiчев'я засунув руку в кишеню i раптом намацав там щось тверде Витяг i аж пiдскочив. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та ще й м'ятна. Це ж i пити менше хотiтиметься.
– Яво, – хриплю, – дивись!
Ява глянув i зiтхнув:
– Одна?
– Одна.
Цукерка злежалася в кишенi, пiдтала, обгортка прилипла так, що й зубами не вiддереш. Ранiш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цiннiсть, що ой-ой-ой!
Я обережно перекусив цукерку пополам. Але невдало – одна половинка вийшла бiльша, друга – менша. А ще кусати – тiльки покришиш.
Я зiтхнув i иростяг Явi бiльшу.
– Чого це? Давай менi ту.
– Нi, – кажу, – бери. Ти дужче їсти хочеш.
– Чому?
– Бо я, – кажу, – добре снiдав. Яєчню їв, i ковбасу, i молоко пив.
– А я! Я картоплi цiлу тарiлку, i м'яса, i салат з огiркiв i помiдорiв. Значить, ти голоднiший, а не я. Бери.
– Нi. Я ще пирiг з яблуками отакенний i варення блюдце. Бери ти.
– А я два пироги, I цiлий глечик молока, i склянку сметани, i ще й сиру, i…
– А я ще млинцiв, i грушок-гниличок, i…
Нашi снiданки збiльшувались i збiльшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний рацiон слона. Кiнчилося тим, що Ява вiд бiльшої половини дуже ловко вiдкусив маленький шматочок, i гаким чином «порцiї» зрiвнялися.
Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але через кiлька хвилин у ротi вже й смаку не лишилося, їсти захотiлося ще дужче. I їсти й пити Особливо пити. Незабаром ми навiть забули про голод. Пити, лише пити хотiлося нам. Отепер тiльки вiдчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сiдати, наближався вечiр. Ми з жахом думали про своє майбутнє.
I раптом ми почули… пiсню.
Три дiди, три дiди полюбили бабу,А четвертий манюсiнький причеиився ззачу. —виводив хтось хрипло й гугняво у два голоси.
Нас аж угору пiдкинуло, мов на пружинах. Люди!
– Гей! Гей! – скрикнули ми i замовкли, прислухаючись.
Нам здалося, що пiсня, яка нiбито наближалася, почала трохи вiддалятися.
Трьом дiдам, трьом дiдам баба дулi тиче,Четвертого, маленького, за чуприну смиче…I тодi ми, забувши про все на свiтi, кинулися, ламаючи кукурудзу, на пiсню i одчайдушне закричали:
– Люди! Пождiть! Людоньки! Сюди!..
– I здається, я навiть вигукнув оте ганебне «Рятуйте!» – я точно не пригадую. Пiсня припинилася.
– Людоньки-и-и-и! Пiдождi-i-iть! – проверещали й замовкли, чекаючи вiдповiдi.
I десь зовсiм уже недалеко почулися голоси:
– Гу-ук-ає хтось…
– А, пiшли!
– Нє! Кр-ик-чить хтось… Щоб я бога не бачив!
Ми так i присiли.