Тореадори з Васюкiвки

Нестайко Всеволод Зіновійович

Ми з Явою гепнулися на землю i, мов зайцi, навкарачках дременули в глиб кукурудзи.

Шорстке кукурудзяне листя зрадницьки шурхотiло навколо I не збагнеш, чи то од вiтру воно шурхотить, чи то хтось iде. Здавалося, Книш i Бурмило вже буквально над головою. От-от наступлять i розчавлять тебе, як жука-кузьку.

Вiдчуваючи в животi противне «ой-йой-ой», я бiг навкарачках все далi й далi. I коли вже геть-чисто пообдирав колiна, спинився й припав, хекаючи, до землi. «Бiльше не можу! Хай наступають!»

Але нiхто

на мене не наступав.

Я полежав трохи, прислухаючись.

Ш-шу-шу… шрх-хр… шшшу-у… шу…

Весь час, не перестаючи, шурхотить кукурудза.

I не чути в тому шурхотiннi анi Книша, анi Бурмила, анi мого друга Яви.

А щоб побачити – й думать годi. Далi свого носа нiчого не бачу – суцiльне плетиво з кукурудзяного листя. Ох i густа ж кукурудза, густiша за всякi джунглi.

Полежав я ще трохи, вуха нашорошивши. Нiчого. Нiчогiсiнько. Де ж це Ява? Ми ж нiби поряд рачки бiгли.

– Яво! – кричу я, нарештi, пошепки.

Анi шеберхне.

– Яво! – кричу я трохи голоснiше.

Нiякої вiдповiдi.

Кинувся я в один бiк, в другий.

– Яво! – кричу я вголос. Чорт його бери! Книша й Бурмила ми все одно вже прогавили – це факт. Вони вже гай-гай, уже, мабуть, у плавнях.

– Яво! – кричу я на повну губу. – Яво! Агов! Де ти?

– Цить! – чую нарештi десь далеченько сповнений таємничостi Явин голос. – Тихше!

– Та що «тихше»! – кричу я – їх уже давно нема! А я нiчого не бачу – така гущина! Не знаю, в який бiк iти.

– Повзи сюди!

Ява трохи помовчав, тодi гукає.

– Повзи ти сюди!

Порачкував я на Явин голос. Рачкував-рачкував – нема Яви.

– Яво! – гукаю нарештi.

– Агов! – чується десь далеко праворуч ( а то було лiворуч).

– Яво! – роздратовано кричу я. – Куди ти поповз, хай тобi! Не туди ти повзеш!

– Це ти, – кричить вiн, – це ти не туди повзеш! Я повзу правильно.

– Та ну тебе' Повзи сюди!

– Це ти сюди повзи!

Отак перегукуючись, ми почали зигзагами пiдповзати один до одного. Нарештi я з розгону прямо носом у Явинi штани ткнувся.

– Тьху'

Ще трохи – i ми б розминулися.

Сiли одсапуємось.

– Розкричався! З тобою саме шпигунiв ловити! – сичить крiзь зуби Ява – 3 тобою тiльки тарганiв на печi ловити, а не шпигунiв!

– Який хоробрий! Чого ж ти дременув? Скажи спасибi, що вони нас не подавили, як блощиць.

Ява враз пiдхопився.

– Пiшли! Пiшли швидше на дорогу. Може, ще и встигнемо В усякому разi, я знаю, де в плавнях шукати.

I Ява бадьоренько рвонув уперед. Я – за ним Незважаючи на бiль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бiгли. Кукурудзяне лисi я хльоскало нас по щоках, лiзло в очi, дряпало руки.

Йти ставало дедалi важче.

– Яво, – сказав я, хекаючи, – щось ми дуже довго йдемо.

Ява мовчав.

– Яво, – сказав я, хекаючи ще дужче, —де шлях?

Ява

мовчав.

– Яво, – сказав я, майже задихаючись, – ми не туди йдемо.

Ява зупинився.

– Давай вiдпочинемо.

Ми посiдали на землю.

– Ти знаєш, якi цi кукурудзянi масиви, на скiльки вони кiлометрiв тягнуться, – сказав Ява. – Як не туди пiти, можна два днi йти i не вийдеш. Зовсiм заблудитися можна.

– Що?! Що ти мелеш? – сказав я, вiдчуваючи, що в мене замiсть серця зараз драглистий свинячий холодець. – Кукурудза – не лiс i не плавнi, в кукурудзi не можна заблудитися. Вставай, пiшли.

Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми думали тiльки про те, щоб вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону.

Через пiвгодини ми знову сiли вiдпочичи.

I раптом у мене виникла iдея.

– Яво, – кажу, – а що, як вилiзти й подивитися, куди йти.

– Вилiзти? Що це тобi – дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.

– Ну то що, – кажу я. – Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.

– Ну, то лiзь.

– Нi, ти лiзь. Ти легший – у тебе штани коротшi й гудзикiв менше. А я пiдсаджу.

Ява махнув рукою:

– Ну, давай спробуємо.

Ми вибрали найвищу й найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплiв пальцi рук, щоб вдержати Яву, коли вiн на них ногою стане, i сказав:

– Ти бiльше на мене спирайся, а за кукурудзину тiльки держись.

– Добре, добре, – сказав Ява i, крекчучи, почав дряпатися на мене. Ось уже колiном на плече став, уперся руками об голову. Ой! – черевиком за нiс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю. Черевик вдавлюється в моє плече, пiдбором ключицю менi проламує. Я починаю хитатися, колiна тремтять, пiдгинаються, пiдгинаються…

– Яво! – кричу. – Швидше дивись, я падаю.

I… щось затрiщало, зашумiло, завищало – наче бомба в кукурудзу гепнула.

Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В ротi – пiсок, у вухах пiсок, очi запорошенi.

Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очi й гукаю:

– Яво, де ти? Ти живий?

– Жи… – апчхи! – вий. – I з купи потрощеного кукурудзиння висовується Явина голова.

– Ну, що, – питаю, – бачив?

– Дулю, – каже, – я бачив. Саме волоття перед носом.

Ява зiтхнув.

Я подивився в небо.

«Чудасiя, – подумав я – Космонавти лiтають у безмежному небi, серед зiрок, за сотнi кiлометрiв вiд землi – й нiчого А ми в кукурудзi заблудилися. Та ще й у такий вирiшальний момент! Кiно!»

– Яво! – пiдхопивсь я. – Це дурниця якась. Цього не може бути, бо це неможливо. Ще нiхто в свiтi не заблудив у кукурудзi. Ми просто пiшли не в той бiк. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходiмо назад.

Спершу Ява недовiрливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що вiн пiдвiвся.