Тореадори з Васюкiвки
Шрифт:
Через п'ятнадцять хвилин, як нам було пiстолети подаровано, ми їх мало не втратили назавжди.
Ну, ви ж розумiєте, було б смiшно, якби ми одразу не почали стрiляти. Хто б це таке мiг? Нащо тодi тi пiстолети? Нашо їх взагалi дарувати?
Отже ми одразу…
Бровка на мушку – чвирк!
Гав гав-гав! – Бровко хвосiа пiджав i в будку.
Кицька руда сидить на сопцi, умивається.
Чвирк!
Няввв! – I кицька вже на грушi.
Курка гребеться.
Чвирк!
Ко-ко-ко-ко-ко! – I
А туг iде дiд Салимон.
Ну, випадково ж, чесне слово, випадково гачок натиснувся.
Чвирк! – дiдовi Салимону прямо по лисинi.
– А щоб ви луснули, шмарогзи! Я вам почвпркаю! Я вам!.. Я вам!..
За кiлька хвилин ми терли свої червонi вуха уже на левадi.
Пiсюлсги нам були залишенi при однiй умовi – стрiляти тильки по неживих цiлях.
Але ж i настрiлялися ми на левадi, що називається донесхочу.
А що вже попозаздрили нам хлопцi – i не говорiть!
Тiльки й чулося:
– Дай подивиться!
– Дай хоч глянути!
– Дай подержати!
– Можна, я стрельну?
– Можна, я попробую?
– А я? А я?
– Оце так це!
– Ох ти!
– Ох же ж б'є!
– Сила!
– Краса!
– Вещ!
Скажемо одверто, ми неохоче давали не тiльки стрельнучи, а й подержати.
Можна вiддати новi штани, черевики, сорочку зняти, все що хочеш, але випустити з рук пiстолет у перший день – не пiд силу. Як же його даси, коли сам ще не настрiлявся!
Але попорозстрiлювали ми хлопцiв – так попорозстрiлювали! Добряче! Вже ж i одiгрався я за всi свої страждання, якi менi довелося зазнати, бувши «шпигуном», «розбiйником», «бiляком» i взагалi «ворогом».
Ми якусь хвилю вагалися, згадавши умову стрiляти «тiльки по неживих цiлях». Але потiм вирiшили, що й Стьопа Карафолька, i Антончик Мацiєвський, i Гришка Сало, i навiть Вася Деркач за характерами своїми абсолютнi трупи, i тому цiлком пiдпадають пiд рубрику «неживi цiлi».
Через якусь годину всi були мокрi як хлющi.
Спершу вони до цього ставилися байдуже i навiть пiд'юджували:
– Ану! Ану, поцiль на такiй вiдстанi! От i не поцiлиш, не поцiлиш! Ану!
А потiм, коли ми дуже вже влучно вцiляли, почали ремствувати:
– Та ну, перестаньте!
– Та годi вже.
– Досить! Ну!
А Стьопа Карафолька, коли Ява дуже ловко вцiлив йому в самiсiньку носяру, вирiшив раптом образитися i закричав:
– Гей, ти, переекзаменовщик! Щось дуже вже ти розчвиркався! Йшов би краще уроки вчити. Бо на другий рiк залишишся. Ось я скажу твоїй матерi!
Свиня вiн, Стьопа, довгоносик, нетонкий, неделiкатний чоловiк. Хiба можна людинi нагадувати такi речi, як переекзаменовка? Ховрашок!
Ява повернувся i пiшов
Але доля вирiшила все-таки вiдтягти трохи час розплати. На другий день рано-вранцi Явинi батьки поїхали на кiлька днiв до Києва звiтувати про свою закордонну командировку на Виставцi передового досвiду. I дiд Варава не всгиг розказати про переекзаменовку.
Та все одно настрiй у Яви був кепський, пригнiчений.
– Гад я, барахольщик, – картав вiн себе. – Мати мене цiлує: «Синочку, синочку!» – подарунки менi, а я… Знала б вона, який я. Краще б одразу… Що це буде! Що це буде! Ех, якби вислiдити, поки матерi нема, отих шпигуняр! Усе було б гаразд. Можна було б розказати правду. Як я затонув i взагалi… От, якби вислiдити…
Я невиразно мнякав.
– Мда… звичайно… але…
Я не вiрив у реальнiсть цього дiла.
Але на другий день пiсля вiд'їзду Явиних батькiв до Києва вiн прибiг до мене блiдий, як сметана, ледве дихаючи.
– Швидше… швидше… швидше…
Я вже думав – або пожежа, або землетрус, або футбол по телевiзору передають. Я саме вiдро тягнув з криницi. I вiдро назад шубовснуло з переляку, як вiн прибiг.
– Тю! Що таке?
– Гайда швидше! Вони йдуть у плавнi. Оце зараз. Сам чув розмову. Книш каже: «Щось довгенько нема дiла. Присохло. Чепуха получається». А Бурмило. «Да-да, пора кiнчать, поїдемо сьогоднi, я ж не винуватий, що застудився. Захворiв…» А Книш: «Так я до тебе зайду через пiвгодини й поїдемо…» Швидше, Павлушо! Я вiдчуваю, сьогоднi щось буде! Гайда,ну!
Вiн говорив так гаряче й переконливо, що моє вiдро, здається само вискочило, наполовину розхлюпане, з криницi, вмить опинилося на ганку, а ми з Явою, наче вистрiленi з рогатки, помчали вулицею.
Роздiл XI
Трагедiя в кукурудзi. I хто б, ви думали, нас врятував?..
Нам не довелося довго сидiти в кущах бiля Бурмилової хати Не минуло й кiлькох хвилин, як з хвiртки вийшов Книш, а за ним Бурмило з мiшком за плечима.
Бурмилова хата стяла за школою, край села. Одразу за нею починався величезний масив кукурудзи. Попiд масивом гадючилась польова дорога.
Книш i Бурмило пiшли дорогою, а ми з Явою – понад дорогою, скрадаючись у кукурудзi. Та не пройшли ми й ста метрiв, як Книш раптом спинився i, чуємо, каже:
– Слухай, здається, за нами якiсь пацани ув'язалися.
– Де? Хай їм всячина! – здивовано пробасив Бурмило.
– Та отам у кукурудзi.
– Ану ходiмо навпрошки через масив. Заодно й перевiримо.