Три як рідні брати
Шрифт:
– А це, - каже, - як?
– Отак, як кажу: пустіть Шовканюка на урльоп, то вам цілий ще рік служитиму. Пустіть, пустіть, пане капітан: в нього брат помер, в нього стара слаба мати з голоду погибає.
– Про мене, - каже капітан, подумавши хвильку, - Шовканюк іде на урльоп.
Другої днини дали мені урльопас, [5] дали кабат дранкавий, дали мантлину [6] стару-стару та діряву та й пустили. А я такий уже рад!
5
–
6
– Мантлину - жовнірський плащ.
– А де, - кажу, - мій пан любий та золотий? Де пан капрал Бая?
– Да нема, - кажуть, - пішов у місто.
– Ох, мені лишенько! а я щоб з ними не попрощався? Я ждатиму, доки вони не вернуть з міста.
– Да не дожидай ти багацько, - каже дехто з цугу, - а то фальфебер як тебе захопить, то матимешся.
«Коли так, то хіба йти, - думаю собі, - а мойому пану капралові най бог дає, що сам розуміє». Отак думав я та й пішов.
А за містом - я й ні в той бік, а пан капрал Бая якраз проти мене. Я так зрадів.
– Пан капрал!
– кажу.
– А я думав, що я з вами вже не побачусь. Чого ви так борзо пішли?
– Да я умисне, - кажуть вони, - бо я мав ще з тобою говорити дещо. А багацько тобі миль додому?
– кажи правду.
– Сорок миль да ще й кілька, - кажу я.
Вони на те нічо, лиш дивляться на мантлиночку мою дєраву та кивають головою.
А то студінь така, господи! Сказано - перед різдвом.
– Ходи, - кажуть, - у шинок, вип'ємо вина! Випили ми вина. Господи, що добре: я го досі і не пив. «Отакого, - думаю я собі, - коби-то братикові тому хворому винести (бо в мене все на гадці, що я братика свого ще застану). Ну, нічо, - гадаю я собі, - коби-то вчинитися на Вижниці, ні їсти, ні питиму цілу дорогу, а вина мушу свому братчикові винести».
– Час мені до касарні, - стали нарешті пан капрал казати, виймають п'ять левів баночку та й дають мені.
– А це нащо?
– кажу я.
– На дорогу, здасться: кобих більше мав, то я би тобі й більше дав, а так не маю, бери, що є.
– Да я, - кажу, - зафасував [7] два леви срібні; мені доста буде.
Вони аж розсердились.
– Коли я тобі даю, то бери, - кажуть.
– Коли вже на те, то хоть кожушок собі купиш. Тепер студено.
Не хотів я їх більш гнівати - узяв. «За два леви, - думаю я собі, - куплю нені добру хустку тепленьку, за лева шовкову хустку братові до шиї, а по левові кожній сестрі по рантухові [8] тонкому та широкому».
7
– Зафасувати - одержати.
8
– Рантух - хустина з тонкої тканини.
Попрощались: подякував свому пану капралові, як умів, та й пішов. А тут - не студінь, ні! аж око в'яне.
Ще й тиждень не минув, а я вже на Вижниці. А це саме святий вечір; по хатах світло видко, чути, як добрі люде радуються, сидя при вечері, а я собі йду з ціпком у руках та думаю, що то тепер у мене дома діється? Братика мого, мабуть, уже й немає на світі!.. А що ненечка, а що сестри? Але побачу, думаю собі! Домів нема вже більше як чотири милі маленькі, на опівніч стану або і борше. Посмотрив за торбинку, чи є всі дари та гостинці, що у Бистриці, йдучи, накупив? Є всі, йду далі, навіть і в вікна не дивлюся, так іду. А тут так мене і тисне щось коло серця, неначе п'є що мене за серце, і дрімлеться
Прокидаюсь - а я вже не в снігу, а в гарній, теплій постелі. Надо мною стоїть один жандар, красний, молоденький. Бачили ви того ангела, що в Чернівцях у святій Параскеві на лівих дверях намальований? Такий і це жандар був, благий та ясний. Стоїть надо мною та дивиться мені в вічі.
Я так і стрепенувся.
– Ох, мені лишенько, - кажу, - а я де оце?
– У мене, - каже жандар, - як у рідного брата або ще ліпше. Не вставай, серце, ти дуже хворий.
Я зараз нагадав собі і Онуфрія, і Баю, і урльоп.
– А це, - кажу, - як я тут зайшов?
– Бодай і не згадувати, - каже жандар, - учора, з вечері йдучи, найшов я тебе під одним будинком без душі.
– Боже, милий боже!..
– Так тобі треба, - обізвався другий жандар, пузатий, що по хаті собі ходив та люльку курив, - не пий, лайдаку!
А я тої днини і води в устах не мав, не то що. Такі-то люди!
Молоденькому жандареві тільки сльози в очах закрутились. Покивав головою та й сів собі коло мене на постелі. Пикатий вийшов з хати.
– Пане, - кажу, - а мундир мій, варе, [9] є?
– Є, - каже, - не журися: і мундир є, і торбинка, і урльопас.
– В урльопасі, - кажу, - був лист.
– Є й лист, - каже, - я находив.
– Коби я знав, - кажу, - де мій мундир, я би збирався.
Доста невеселий був жандар, а ще засміявся.
– Коби, - каже, - за три дні, то би добре.
Я аж не зумівся. [10]
– Що ви оце кажете, пане? Ви не знаєте, як у мене дома!
9
– Варе - чей, ачей.
10
– Аж не зумівся - аж знетямився.
– Я все, - каже, - знаю. Але дохтор велів тебе не пускати.
– А де ж той, - кажу, - дохтор?
– Він зараз повинен надійти; я вже післав по нього. Прийшов і дохтор.
– А що, - каже, - як тобі?
– Добре, - кажу.
– Пустіть додому!
– Ще тобі не можна, - каже дохтор, - ти ще дуже слабий.
Я так і став благати:
– Пане, - кажу, - пустіть мене! В мене дома от як та от як. Мені вже недалеко.
Жандар чварснув щось до нього по-німецьки.
– Про мене, - каже дохтор нарешті, - завтра можеш йти, а сьогодні лежи мені ще в ліжку та пий оці ліки, що я ти приніс. А тіло масти собі оцев мастев.
Я так і зрадів.
– О, дякувать же вам, пан дохтор!
– Не мені дякуй, - каже дохтор, - а оцему панові; бо якби не він, а ти би вже не жив на світі.
Лежу я в ліжку та думаю; коло мене сидить жандар та люльку курить.
– Чого, - каже, - так задумався, серце?
– Чи ж нема чого?
– кажу.
– Не журися, брате, бог батько. Лихо мине, гаразд буде.
– Хто би збаг, - кажу, - що з моїм братом сталося; коби го ще хоть живого застати.