Три як рідні брати
Шрифт:
– Аби ти та я здоров, - каже жандар. Мене неначе хто ножем уток.
– Або ви знаєте?
– кажу.
– Твого брата учора тиждень ховали, - та й сплакав.
– Або ви, - кажу, - мого брата знали?
– Я, - каже, - не мав вірнішого товариша на цілій цій вашій Буковині
– А ви ж звідкіля?
– Я? О, я здалеку, друже, я аж з тої великої Німеччини Не будеш знати.
– А так - як же ж ви пізналися з Онуфрієм?
– Я не раз, - каже - в вас на квартирі стояв, от і пізналися Як то було таку щиру душу не полюбити? Царство йому небесне!
– А сестри мої,
– У наймах, - каже жандар, а сам так і почервонів. Чудно мені та дивно мені.
Другої днини мені уже ліпше. Богу дякувати; зібрався та й хочу йти.
– Жди, - каже жандар, - по тебе зараз віз приїде.
За годинку був і віз; сів я та й поїхав.
А домів як прийшов, то мало з ума не зійшов, так то я застав. В хаті студінь; неня лежить на печі ледве жива, Василько пригорнувся до неї та просить хлібця, дрижучи, а я на двері.
– Добрий день вам, ненько, що дієте?
– Чи то ти там, синку? Дай же тобі боже здоровля, що прийшов, а то я вже не гадала з тобою ся видіти. Гину, синку, з студені та з голоду.
Я скинув борше дранкаву мою плащину та й укрив неню, а сам ухопив сокиру, що стояла за лавов, та в ліс!
За малу годиночку були і дрова в хаті, і вогонь гарний у печі. Для рідної неньки борзо дрівця рубаються!..
– О, простибіг же тобі, синку!
– кажуть неня, скоро почули вогонь у печі.
– Ходи сюда, душко, най тебе переблагословлю!
Поблагословили.
– А коли, - кажу, - Онуфрія прятали?
– Передучора тиждень минув, - кажуть неня.
– А що казав, як умирав?
– Нічо не казав, синку мій, лиш ув одно тебе сподівався, - дожидав. «Нема, - каже, - Іванчика, нема братика мого рідного, нема!.. а мені все причувається, що він іде; він недалеко мене, він прийде!» Та як зітхнув тогді, синку мій, так і богу душечку дав. Не діждав братика свого рідного побачити, що го так дуже щире дожидав!..
Десь коло опівночі позбігалися і сестри з села.
– А що, - кажу, - сестрички; ви, бачу, вашу неню гарно дозираєте, ніщо казати! якби не я був нагодився, то зо студені гибли і самі, і дитина.
– А що ж, бадічку, - одрікаються сестри, плачучи, - коли у таких панів служимо, що і до церкви не пускають, не то що. Отже, тепер викралися.
– А так же не будуть вам нічо казати?
– Та нехай уже кажуть; нехай нас вб'ють, а нас кортіло з вами побачитись, бадічку. Не гнівайтесь...
Мені жаль аж серце розриває, але нічо не кажу, мовчу; виймив дари та й роздав. Лиш та хусточка шовкова, що братикові свому купив, лишилась...
Другої днини пішов я до жида.
– Давай, - кажу, - на роботу!
– Коли хоч, а то бери на сажні, - каже жид.
– Нічо, - кажу, - озьму і на сажні.
Взяв три кірці хліба, взяв солі, взяв грошей; роблю, так роблю, аж піт кривавий з мене йде! а мені здавалось, що це не робота, а іграшка: для рідної неньки немає тяжкої роботи...
Роблю
– Бадічку, - каже, - ідіть д хаті, бо неня дуже слабі.
Покинув роботу, біжу. Прибігаю домів, аж неня вже без душі. І свічки нікому було в руки дати. Отаке-то бідного!..
– А чому ж ти мені, синку, давно не дав знати?
– лаю я на хлопця.
– Я хотів, бадічку, коли ж бо неня ув одно мене не пускали, - повістує хлопець, плачучи.
– «Ви, ненечко, слабі, я піду за бадічком у ліс» - «Не йди, синку, - кажуть неня, - а то ще тебе собаки де нападуть та перепудя. Не йди, синку, я не слабенька».
Поховав я свою неньку, а сам обліг. Лежу, так лежу, що ледве й тямлюся. Прийшов піп:
– Плати за похорон.
– Поголіть мені, панотчику; видужаю, та вам або заплачу, або відроблю!
– Ні, таки плати зараз!
– Що ж я вам дам, добродію, хіба душу?
– Чорт по твоїй душі! Плати та й годі... мені...
– Маю ще онде в торбині дві парі шмаття комісного [11] та кілька щіточок, хіба то беріть: більше нічо не маю. Ще і хусточка шовкова за два леви срібні.
11
– Шмаття комісного - військового одягу.
– Сюда з ним, - каже піп та й ухопив торбинку, що висіла мені над головами. Подав паламареві, а сам пішов, кленучи та тріскаючи.
Аж тут уходить і війт з десятником.
– А ти, - каже, - набрав у жида на сажні, чом не робиш?
– Коби я годен, - кажу, - я би робив, а так, самі видите, що не годен.
– То дай заліг, - каже війт, - або підпишися на грунт. Жидівське не сміє пропасти.
– Жидівське, - кажу, - не пропаде, а я на грунт не підписуюся, бо до того є сироти, не лиш я. Коли подужаю, а я жидові відроблю, ще й камату [12] му заплачу.
12
– Камата - плата за несвоєчасне повернення боргу.
Війт насварив на мене та й пішов, але жид поганий не ждав; в тиждень, чи як, прийшов мене фантувати. [13] А я ще лежу. Записали і грунт, і хату в заліг.
Я сиджу на постелі та сплакав. Так ревне плачу, що аж серце з мене вискакує. Аж тут убігає Нестерюк Яків; убіг та й зупинився коло дверей.
– Добрий вечір, брате!
– Добре здоровля. Прошу, сідай.
– Най увесь гаразд у тебе сідає. А тебе забрали?
– Забрали, - кажу.
– Шкода, що і шкіру з тебе не здерли, - упік Яків.
13
– Фантувати - забирати майно за неоплачений борг.