Три як рідні брати
Шрифт:
Я так зрадів, господи!
– А ви ж би...
– кажу.
– Та бо гов уже з тим тільки виканням!
– гримнув жандар.
– Не кажіть мені «ви», але таки по-парубоцьки «ти».
– То нехай же буде й «ти». А ти ж би, - кажу, - між нами, простими руснаками, хотів жити?
– Я, - каже Тайвер, - той руський край та ті руські люди так полюбив, що і не сказати. У вас, - каже, - так якось сердечне, звичайно, красно; а у нас, на тій нашій Німеччині, холодно якось, нудно!
– Та бо тобі треба женитися, - каже Яків до жандаря.
– Без жінки не йде господарство в лад.
– А ти як гадав?
– каже жандар, - женитися, відки голова! Що, варе, моя Оленочка, та чарівочка,
– Яка Оленочка?
– питаю я.
– Або твоя сестра!
– каже Тайвер.
– Як це?
– Отак це: ми двоє любимося та й годі. Ти не знав?
– А я ж би відки знав?
– кажу я.
– Олено, ходи сюди зараз!
– крикнув я.
Вона вийшла, да така вже вам засоромлена, що і світа божого, мабуть, не видить.
– Дівко, - кажу, - а я оце що за речі чую? О-о!
Вона мені в ноги.
– Бадічку, - каже, - простіть мене, я согрішила. Я вже більше не буду!
– Вже більше мене не будеш любити?
– каже жандар, а сам і собі засоромивсь.
– Що ти мені казала? Знаєш, тоді коло керниці? га?
– Ей, та бо ти все з твоїми вигадками!
– каже бідна дівка, плачучи.
– А я тобі тоді не казала, що то таке буде? а ти все своєї!.. А падоньку [18] ж мій! Бадічку, не гнівайтесь на мене, я вже на него ані подивлюся більше! То він, бігме, він винен, най сам скаже: хто кого перший раз зачепив? Та ще й з тим морганням своїм поганим!..
18
– Падонько - батенько.
Ми як стояли, так усі і засміялись.
– А тепер що буде?
– питаю я жандаря.
– Тепер отак буде, - каже він, - я остану в тебе, доки собі де грунт не напитаю та не справлю, що треба.
Тим часом дасть бог і Великдень, а по велицідні [19] і зелені святки, чи як там, буде і весілля. Згода?
– Та бо ти не чув, що Олена тебе і знати не хоче?
– кажу я, жартуючи.
– Та я, бадічку... я лиш так... я, бігме, лиш так, я…
– Не цірся [20] небого, тільки, але скажи-таки попросту, що любиш та й годі. Мені тутки комедії твоєї на потрібно.
19
– Велицідня - післявеликодні церковні свята.
20
– Ціритись - сміятися, шкіритись.
– Я лиш трошечки, бадічку, бігме, лиш трошечки!
– Коли лиш трошечки, то я тебе за нього не оддам. Щоби-то, - кажу, - за тривок [21] між вами був, якби ти свого чоловіка лиш трошечки любила?
– Та бо я го буду дуже любити!
– каже бідна дівчина, а тут так засоромилась, що, мабуть, не знає, чи вона на землі стоїть, чи під землею.
– Коли так, - кажу, - то що інше: поцілуйтесь. А тепер ходім вечеряти, бо я вже зголоднів, тільки говорячи.
21
– Тривок - життя.
Перед зеленими святками лагодимося ми всі три д' весіллю. Тоній, жандар оце, має вже і грунт свій, і хату, і худоби чимало, а що вже убрався гарно! По-нашому
22
– Ногавиці - штани
23
– Келеф - ціпок з топірцем.
У тиждень перед весіллям, у неділю (вже і заповіді вийшли, і пиво вже взяли), сидимо ми собі усі три та радимось дещо, а я журюся.
– А ти що журишся?
– питає Тоній.
– От журюся. Ви вже маєте кожний свою дружбу, а я ще не маю. Та й не знаю, кого би то собі взяти?
– Або Андрія Сірмана?
– каже Яків.
Але туї Марія (Якова молода) без духу в хату.
– Бадічку, - каже, - за вами якийсь вояк питає!
– Де?
– кажу.
– Та он за ворітьми!
– Чому ж не йде в хату?
– Не хоче, каже, аби ви д нього вийшли.
– А який він?
– Русявий, високий, очі, як ті фіялки, сині, а як говорить, то... то ув одно моргає.
Я не побіг, а полетів з хати.
– Бая, - кажу, - пане мій годний, соколе мій ясний, чи це ви, чи я п'яний?..
– Ба, це таки я сам. Наш регемент стоїть тепер у Чернівцях. Я чув, що ти женишся (бо я за тебе ув одно перевідував), от і випросився на 14 день на урльоп, щоб то в тебе погуляти вже та погуляти! Чи добре я оце зробив?..
– Ой, - кажу, - пане мій срібний, пане мій дорогий, орле мій сизий!..
– а сам так го обіймив, трохи не задушу.
– Та гов же бо, гов, - каже Тоній, сміючись.
– Ліпше просім оцього пана, аби тобі пішов у дружби.
– Упідскоки, - каже Бая.
– Але? Але?
– питаю я та й віри не йму. Де ж я того годен?
– Ти дурень!
– каже Яків, свищучи.
– Хіба так!
– кажу я, глянувши то на Якова, то на Баю.
– Ви оце пусте завели, - каже Бая, - ануте-ко мені лиш чарки!
– а сам виймає з тобівки шип з вишником такий, що в дві оці!
Тепер ми вже давно, як жонаті. Тоній держить мою сестру Олену, Яків Марію, а я знов Яковову Катерину. Такий-то вже тривок між нами любий та милий! І грунта маємо, і худобу, і пасіку, ще і ставок хочемо собі викопати. А з Тонієм та з Яковом жиємо собі, як ті рідні браття, сказано: Три як рідні брати. Скоро неділя або празник, а ми вже вкупі: сидимо, радимось, балакаємо, а як нас охота збере, то і вип'ємо по чарці, і заспіваємо собі гарно, а ніхто вже так, як моя Катруся-серденько: як заспіває, то неначе в кленовий листочок запіє, а Тоній за нею на скрипку. Славно грає! А часом то згадаємо собі давні свої літа, як-то ми бідували у світі, не знаючи долі. Тоді хіба посумуємо хвильку, але лиш хвильку, відтак знову зрадіємо, звеселимось та й порозходимся тихенько, гарно, звичайно, сказано - щасливі. Лиш братик мій Онуфрашко, сизий мій, не обізветься між нами, не подивиться очима тими тихими та любими, не промовить речами своїми добірними: як спить, так спить собі на цвинтарі поуз батечка свого та неньки. А мені все здається, що він не вмер, що він мусить відкіля надійти. Да, мабуть, не прийде вже, серце моє!