Три як рідні брати
Шрифт:
– Від тебе, брате Нестерюку, - кажу, - мені і таке слово миле. Ми в один раз товаришували.
– В один раз!
– повторив Нестерюк гірко, - а тепер?
– Тепер я у печалі, у великій печалі. Не годиться мені вірного товариша займати.
– Ти дурень (не против вас говорячи, читці мої любі), ти дурень!
– ще раз повторив Яків, а сам пішов і бувай здоров не сказав. А другої днини приносить мені жид письмо.
– На тобі пак, - каже.
– Яків Нестерюк вже мене закутало за тебе.
– Як то закутало?
– питаю я.
– Отак закутало, що твою роботу переймило на себе. Воно пак сьогодня вже за тебе
Яків Нестерюк був з нашого села, парубок годний та щирий, такий уже щирий, що й не сказати. Доки мене остригли, то ми собі товаришували, а відтак уже й не бачились більше, бо він далеко від нас сидів, аж на другім куті. Тільки неня покойні мені уповідали, що він, заки я був у війську, остався від вітця і від матері та тепер сам собі господарює тільки з сестрою (бо їх лиш таки двійко було). Мене не раз кортіло до його піти відвідати, та все не смів; така-то вже, бачите, натура. Якби був сам до мене не прийшов, то хто знає, коли би ми були і побачились.
14
– Латри - міра дров.
Другої днини, чи що, прибігає вечором до мене:
– А що дієш, брате?
– А що ж би-м, - кажу, - діяв? Лежу.
– А знаєш ти, чого я оце прийшов до тебе?
– Чутиму.
– Я хочу йти до тебе сидіти або ти йди до мене.
– Як оце?
– питаю я.
– Отак, - каже Яків.
– Ти хворий, хто знає, коли видужаєш, а тобі треба кого в хату, не то, щоб обходив господарство, а те, щоби тебе розважав. От бог дає далі і весну надворі: треба закладати орати, сіяти.
– А твоє ж господарство?
– За моє не журись: я і свого догляну, і тут буду. Так і завтра кочуюся хіба до тебе? Я хотів щось казати, але він не дав.
– Ти дурень!
– каже та й пішов, свищучи, у двері.
Іде дощ, доки іде, а відтак і сонічко загріє. Отак і на мене: Яків перенісся до мене, довг мій відроблений, попові заплачено, сестри повислужувались та повертали домів, а я сам став помалу дужати. Яків у мене як рідний брат: і мене розважає, і весну робить, [15] і співає, як той соловій у гаю. Мені весело. Аж тут прибігає гайдук з бецирку. [16]
15
– Весну робить - весняну роботу робити.
16
– Бецирк - повітовий уряд.
– Іди, - каже, - пан староста тебе потребує!
Приходжу до старости.
– А що там, - каже, - небоже, подужав?
– Подужав трохи, - кажу.
– А дома як?
– От як, - кажу, - сироти вічні, без вітця і без матері. Як мене, не дай боже, поволають, пропало все: і грунт, і господарство.
– А як ти слабував, хто тебе кутав?
– Яків Нестерюк, -
– Годний хлопець, - каже староста.
– А знаєш, чого я тебе кликав?
– Пан світлий скажуть!
– Прийшов тобі абшит. [17]
17
– Абшит - відставка, звільнення від військової служби.
– Мені абшит?
– кажу я, а тут з радіщ аж нестямився.
– Як то може бути, пане?
– Я писав за тебе до міністерії, бо мені жандар Тайвер усе уповів.
– Котрий то жандар?
– питаю я.
– А той, що тебе на снігу замерзлого найшов. Я все знаю.
– Пане мій годний!
– кажу я та й упав старості в ноги.
– Пане мій добрий; дай, Христе-боже, аби ви ніколи на лихе місце не ступили!
– Годі вже, годі, - каже староста.
– А тепер іди собі домів, женися та ставай на господаря. Вже доста бурлакувати - час раз і людьми стати!
– А що там?
– питається Яків дома. Я показую йому абшит та й уповідаю, що мені староста казав. Яків посумнів.
– Нестерюку, - кажу, - брате, а ти не рад, що я вже на волі?
– Рад, - каже, - та й не дуже!
– А то чому, соколе?
– Нічо, - каже, - все добре.
– Ні, ні, - кажу я, - ти мене так не збудеш; уповідай, що таке.
– Отаке, коли хоч знати: нам не бути вже вкупі.
– А чому?
– Бо тому: ти оженишся.
– Ну, та оженюся; та відтак?
– Ти дурень, - каже Яків, а сам став свистати. (Це він бувало осігди так, як осердиться чого).
– А що би з того було, якби ти одного дурня послухав?
– кажу я.
– Буду слухати, - каже.
– Дай свою сестру за мене.
– Ой?
– Та бігме.
– А я що буду робити самий дома?
– Зо мною жити, коли ласка твоя. А ні, і ти женись, та станемо оба ґаздами.
– Гм!
– каже Яків.
– Так, брате!
– Коли так, то хіба й я женюся?
– Ану, женися, братику, без жарту.
– А даси за мене свою сестру?
– Моя сестра сирота, а ще до того й бідна. А ти багач!
– Ти дурень, - каже Яків та й став весільної свистати.
– Даєш чи не даєш за мене свою сестру?
– Хоть обі, любчику, - кажу я.
– А я ж...
– Агов!
– крикнув нам хтось з-за плечей (а ми оце в саду розмовляли, уже ввечер), - не роздавай усі, бо й мені треба лишити хоть одну!
Ми обіздрілись, а мій жандарик молоденький стоїть нам за плечима, але лиш у мундирі, без зброї та й паличка в руках.
– А це ви, - кажу, - пане мій золотий, ангеле мій добрий, щось-те мене два рази від смерті відкупили? Пане мій делікатний та дорогий!..
– Та бо гов тобі вже з тільким паньканням!
– каже жандар.
– Я вже й не пан, я такий мужик, як би й ви.
– Оце би то?
– кажемо.
– Учора дістав абшит. Але нехай вам крайнім словом скажу. Я дома не маю ні вітця, ні матері, ні родини такої, аби мені до душі. От задумав собі отут між вами оселитись. Маю пару грошей, куплю собі грунт гарний, покладу хату, справлю худобу та й буду собі жити, коли бог поможе, бо я знаю господарство.