Туманність Андромеди
Шрифт:
Перечитавши листа, Ганешин почав писати відповідь: “На питання, як я досяг таких наслідків у завоюванні океанських глибин, мені важко відповісти. Мабуть, головне полягало в точному спрямуванні поставлених завдань і, звичайно, у величезних матеріальних можливостях. Перше мені дав наш старий вчений, який кілька років тому закликав нас, моряків, допомогти науці знайти “очі” й “руки”, що могли б дістати океанське дно. Він показав нам, на що здатна людина в боротьбі з морем, розповівши про чудовий атол Факаофо. Друге дала мені рідна країна.
Я тільки розвинув ідею, відмовившись поки що від
Ганешин якийсь час ще писав, потім замислився і швидко закінчив: “Тому я вважаю, що ваша подяка має бути адресована не мені особисто, а моїй країні, моєму народові. Підтримка, допомога уряду, величезного флотського колективу, багатьох людей, від ученого до слюсаря, — словом усього того, що є для мене Батьківщиною, — ось що привело до тих досягнень, які здалися вам майже надприродною силою. І це тільки початок, ми будемо продовжувати…”
Ганешин дописав листа, підвівся і підійшов до вікна. По шибках струменіла вода, крізь яку, наче дуже далеко, бовванів зарослий дубами скелястий мис.
БУХТА РАЙДУЖНИХ СТРУМЕНІВ
Вийшовши з бібліотеки, професор Кондрашев піднявся поверхом вище і попрямував до своєї лабораторії. У довгому напівосвітленому коридорі з безліччю білих дверей по обидва боки було тихо. Лише кілька працівників затрималися в інституті, кінчаючи термінову роботу.
Професор підійшов до столу, затиснутого між двома стойками, і втомлено сів у крісло. Газові пальники ледве чутно шипіли, колби й склянки сяяли хімічною чистотою, що наганяли трепет на необізнаних. Бездоганність приміщення, пристосованого для роздумів і дослідів, заспокоювала, і гіркуватий осадок в душі професора, що виник при читанні відзиву про свою роботу, зник. Професор ще раз в думці перебрав основні положення своєї останньої опублікованої книжки, намагаючись безсторонньо оцінити критичні зауваження, які йому зробили.
У цій книжці професор Кондрашев відстоював необхідність широко вивчати приховані властивості різних рослин, особливо стародавніх форм рослин, які є пережитками, реліктами ще більш давніх епох існування Землі. Такі рослини, що живуть тепер у тропічних і субтропічних країнах, можуть бути носіями дуже важливих і цінних властивостей, які виробилися в процесі пристосування до інших умов існування десятки мільйонів років тому. Як приклад, професор наводив рослини, що мають дуже цінну деревину і є пережитками древньотретинної епохи (шістдесят мільйонів років тому): у нас, на Закавказзі, — самшит і “залізняк”, у південних країнах — тик, грінхірт, чорне африканське дерево, японське гінкго з його ще не вивченими цілющими властивостями, яке існувало понад сто мільйонів років тому.
Ця робота професора Кондрашева зазнала різкої критики в боку авторитетних учених, і тепер у похмурому
У той же час професор Кондрашев був певен, що його положення правильні. Так, більше переконливих фактів… От коли б мати в руках докази справжнього існування “дерева життя” середніх віків! У шістнадцятому і навіть сімнадцятому століттях ще знали це дерево з чудодійними, незрозумілими властивостями. Чаші чи бокали, зроблені з нього, перетворювали налиту в них воду на чудовий блакитний або вогняно-золотистий напій, який виліковував багато хвороб. Походження цього дерева і вид рослини залишалися неясні. Таємницею дерева володіли єзуїти. Вони дарували чарівні дерев’яні чаші королям, добиваючись од них пожертвувань і привілеїв.
Це дерево в стародавніх творах Монардеса, виданих у Севільї в 1754 році, а також у Атаназіуса Кіхеріуса зветься по-латині “лігнум віте”, або “лігнум нефрітікум”, що означає “дерево життя”, або “ниркове дерево”.
За одними відомостями, воно походило з Мексіки, за іншими — з Філіппінських островів. Справді, ацтеки знали чудодійне цілюще дерево під назвою “коатль” (“зміїна вода”). Професор пригадав опубліковані досліди з чашею з ниркового дерева, які провів славнозвісний Бойл, і описав явище голубого світіння налитої в чашу води і тоді ж відзначив, що це не фарба, а якесь ще не з’ясоване фізичне явище.
— Можна, Костянтине Аркадійовичу? — почувся знайомий жіночий голос, і в дверях майнули світлі кучері і кирпатий носик Жені Панової.
Здібний науковий працівник і в той же час вродлива жінка, Панова мала успіх не тільки серед молоді, а й серед поважніших за віком працівників інституту. Професорові Конд-рашеву, невідомо з яких причин, вона особливо симпатизувала.
— Послухайте, дорогий Костянтине Аркадійовичу, не журіться… Я знаю, чим ви так засмучені… Але, мені здається, ви занадто обганяєте той рівень науки, який визначається наявним фактичним матеріалом.
— Знаю сам, що я нетерплячий! — буркнув Кондрашев, трохи ображений зауваженням і невдоволений втручанням. — Ви собі можете чекати, а в мене вже мало часу лишилось. А чудес, раптових відкриттів у світі не буває. Тільки повільний труд пізнання, часом нудний…
Щоб змінити розмову, Панова витягла з сумочки два квитки.
— Костянтине Аркадійовичу, їдьмо у філармонію. Там сьогодні Чайковський — моя улюблена “Берізка”. Ви її теж любите. А Сергій Семенович нас підвезе, він зараз їде. Оце й прибігла по вас… — вона дружньо всміхнулась.
О дев’ятій вони були у філармонії. Скрипки співали про безмежну російську природу, про спокійний плин широких рік, обрамлених темними лісами, під низько навислим похмурим небом, про трепетання свіжої, як радісна обіцянка, зелені струнких беріз… І Кондрашев, упокорений в своєму нетерпінні, думав про всемогутню невтримність знань, які все далі й далі поширювалися по безмежних рівнинах невідомого, захоплюючи щораз більші маси людей…
— Я завжди йду слухати музику, коли важко на душі, — прошепотіла Панова.