Туманність Андромеди
Шрифт:
Перемога надійшла непомітно і раптово. Величезні храпці, які спускалися з “Ріковері” за вказівками Ганешина, вхопилися за бічну скобу, голосно рявкнув гудок “Аметиста”, і в ту ж мить машиніст на лебідці “Ріковері” переставив муфту на зворотний хід. Поволі натягнувся величезний, завтовшки з руку трос, барабан заскрипів від напруження; гнучкий стальний канат, сплетений з двохсот двадцяти двох дротин, разом з батисферою важив шістдесят тонн — це втричі перевищувало звичайне робоче навантаження.
Трос витримав. У блакитному сяйві телевізійного екрана батисфера хитнулася, стала рівно, шарпнулася вгору і почала повільно підніматися. Ганешин,
Взявши на себе смертельний риск, Пенланд наказав прискорити підіймання. Серед напруженої тиші лебідка застукотіла частіше, барабан почав обертатися швидше. Минуло ще кілька хвилин. Раптом різкий свист пари заглушив одноманітний шум лебідки. Лебідка зробила кілька швидких обертів, пополотнілий машиніст миттю перекинув важіль на “стоп”.
— Трос!.. — злякано вигукнув хтось.
Охоплені жахом, люди на обох кораблях прикипіли на місці, витягши шиї, вдивлялися за борт. Пенланд став мокрий від поту, в роті у нього пересохло, думки розбіглися. Він не міг командувати, та й не знав, що скомандувати. Але раптом серед спокійного коливання хвиль на поверхню вискочив величезний, голубого кольору яйцеподібний предмет, зник у фонтані бризок і за мить плавно загойдався в білому кільці піни.
Це несподівано відокремився баласт батисфери, вона рвонулася вгору, і храпці автоматично розкрились, звільнивши апарат від ваги троса. З людських грудей вирвався переможний крик, в ту ж мить заглушений могутнім ревом чотирьох гудків. Кораблі посилали в океанський простір вість про нову перемогу людського розуму й волі…
Ганешин стояв, розставивши ноги, і уважно дивився на врятовану батисферу. Щитов поклав свою важку руку йому на плече:
— Леоніде Степановичу, адмірал цікавиться наслідками.
— Зараз іду. Ти розпорядись, щоб піднімали телевізор… як наша гостя?
— Я відправив її назад. Там вона потрібніше, — посміхнувся Щитов. — Вона так і позирала на всі боки, мабуть, тебе шукала, щоб подякувати.
Ганешин злегка махнув рукою і попрямував у радіорубку. Батисферу вже буксирували до “Ріковері”. Виходячи з радіорубки, Ганешин знов побачив Щитова.
— Я тобі ось що хочу сказати, — суворо і серйозно промовив Щитов, — щодо твого телевізора. Я даремно його лаяв… — Рев моторів нашого літака, що саме знявся в повітря, заглушив останні слова.
Ганешин міцно потиснув товаришеві руку.
— Що далі робитимемо? — запитав Щитов.
— Як — що? — здивувався Ганешин. — Піднімемо телевізор і підемо своїм курсом.
— А хіба ти до них не поїдеш? — вигукнув капітан. — Я й шлюпку наказав не піднімати.
— Ні, не поїду.
— Дивно! Хіба тобі не цікаво подивитися на врятованих, розпитати? Вони ж теж вивчають дно…
— Звичайно, цікаво, але, розумієш… — Ганешин жартівливо скривився: — Почнуть дякувати… Дружина інженера дивилася такими очима… А ми зараз дамо хід і втечемо.
На американському судні були заклопотані підняттям та відкриванням батисфери і не помітили, як радянський
Радянське судно, наче нічого й не було, прямувало вперед, розсікаючи тихоокеанські хвилі. Ганешин стежив за тим, як укладали телевізор, і мріяв про м’яку постіль: врятування американської батисфери далося йому взнаки. З містка почувся голос Щитова:
— Леоніде Степановичу, іди сюди, викликають американці. — В словах капітана чулася дружня насмішка: — Техніка все одно знайде тебе, навіть на дні океану.
Американці викликали “Аметист” на ім’я, без позивних, і назва коштовного каменя настійливо звучала в ефірі. Радіоапарат вистукував люб’язні слова вдячності, прохання повідомити прізвище командира, який керував операцією по врятуванню батисфери, захоплення безприкладною роботою російських моряків, чудовим винаходом. В сухе потріскування радіо з “Ріковері” раптом втрутилося різке клацання позивних “Аметиста”, характерне для потужної радіостанції нового лінкора. Радист простукотів відповідь, і Ганешин почув чіткі сигнали, які несли привіт американській експедиції і поздоровлення особовому складу “Аметиста”. З особливою приємністю адмірал відзначив Ганешина. Відповівши командуючому, Ганешин наказав радистові:
— Передайте на “Ріковері” начальникові американської океанографічної експедиції Мілльсу: “Командуючий радянським Тихоокеанським флотом щойно поздоровив вас з урятуванням і побажав успіхів у вашій відважній роботі”.
Через п’ять хвилин Ганешин міцно спав у своїй каюті.
* * *
Осінній владивостоцький дощ безупинно лив, як з відра, періщив у шибки високого вікна в кабінеті Ганешина. Моряк перечитував, збираючись давати відповідь, листа від обох врятованих ним півтора місяця тому американських учених. Догадливі люди адресували листа на ім’я командуючого з просьбою передати його Ганешину, розшукати якого адміралові було зовсім неважко.
“Тільки той, хто провів у повній безнадії і відчаї шістдесят годин на недоступному океанському дні, може зрозуміти, що зробили ви, — писали вчені. — Протягом кількох годин, задихаючись і обливаючись потом в крижаному холоді батисфери, ми з усієї сили намагалися з допомогою гвинтового преса відокремити баласт, який присмоктався до кулі. Важко висловити, що пережили ми, вже охоплені тупою байдужістю перед лицем невмолимої долі, коли побачили світло через ілюмінатори і зрозуміли ваші сигнали. З тієї незабутньої хвилини ми живемо з непохитною вірою в безмежну силу людини, в її світле майбутнє, в те, що немає самотності навіть у найсміливіших шуканнях, котрих ще не збагнув світ…”