Твори у п'яти томах. Том 2, Шевченко Тарас Григорович

Твори у п'яти томах. Том 2

на обложку

Шевченко Тарас Григорович

Шрифт:

За три копи звінчав у будень,

Без пихи, так, як довелось.

Отут-то, голубе мій сизий,

Отут-то й лихо почалось!

III

Уже, либонь, після покрови

Вертався з Дону я, та знову

(Бо я вже двічі посилав

До дівчини за рушниками)

Послать і втретє міркував.

Та з чумаками та з волами

Якраз в неділю на весілля

До удовівни причвалав.

Пропало! Все добро пропало!

Ані щетинки не осталось.

Пропав і я; та не в шинку,

А на кобилі [117] .

На віку

Всі люде бачать лихо, сину,

Але такого, мій єдиний,

Такого лютого ніхто,

Ніхто і здалека не бачив,

Як я, лукавий. А тим часом

Просохли очі у вдови.

Неначе в бога за дверима,

У зятя та в сина

Стара собі спочиває,

А на Катерину,

На дитя своє єдине,

Тілько поглядає.

А я в шинку з п’яницями

Душу пропиваю!..

Та й пропив. Запродав душу,

117

Кобила — колода, до якої прив’язували засудженого для покарання різками чи канчуками.

І душу, і тіло,

Тіло катові, а душу!..

О боже мій милий!

Хотілося б жить на світі,

Та ба! Треба вчитись,

Ще змалечку треба вчитись,

Як на світі жити,

А то битимуть, та й дуже!..

Не знаю, мій друже,

Чи сатана лихо коїв?

Чи я занедужав?

Чи то мене злая доля

Привела до того,—

Таки й досі ще не знаю,

Не знаю нічого.

Знаю тілько, що тверезий,

Бо вже ані вина,

Ні меди, ні оковита

Не пилися, сину.

Отаке-то сподіялось.

Вмер батько і мати,

Чужі люди поховали…

А я, мов проклятий

Той Іуда, одринутий

І людьми, і богом,

Тиняюся, ховаюся,

І дійшло до того,

Що я вночі, підкравшися,

Максимову хату

(Бо його Максимом звали,

Вдовиного зятя)

Запалив. Згоріла хата,

А душа проклята

Не згоріла. Моя душа!

Мій друже, мій брате!

Не згоріла, а осталась,

Тліє, й досі тліє!

І коли вона зотліє,

Коли одпочине?

Святий знає.

З переляку

Вмерла Катерина.

А Максим на пожарище

Та на попелище

Подивився. Нема ради!

Тілько вітер свище

У димарі та в комині.

Що на світі діять?

І що тепер йому почати?

Подумавши, перехрестивсь

Та й знов пішов у наймити

Голодні злидні годувати.

Вдова осталась не сама,

А з сином парубком; женити

Його збиралась восени.

Аж гульк! Од матушки-цариці,

Таки із самої столиці,

Прийшов указ лоби голить.

Се в перший раз такий указ

Прийшов з Московщини до нас.

Бо на Вкраїні в нас, бувало,

У козаки охочі йшли,

А в пікінери вербовали,

Та теж охочих. На селі

Зобралася громада радить,

Кого голить у москалі.

Порадили громадою

Та скурвого сина,

Вдовиченка ледащицю,

Забили в скрепицю [118] ,

118

Скрепиця —

дерев’яні колодки, що їх набивали на ноги ув’язнених замість кайданів.

Та й повезли до прийому.

Он яке твориться

На сім світі! Яка правда

У людей, мій сину.

Така й досі, я думаю,

В нас на Україні.

Та другої і не буде

В невольниках людях.

Через год ото й велика

Зима наступила.

До зеленої неділі

В байраках біліли

Сніги білі; тойді ж ото

І Очаков брали

Москалі. А Запорожжя

Перше руйновали [119] .

Розбрелося товариство.

119

Очаков — місто над Дніпрово-Бузьким лиманом, відвойоване 1788 р. під час війни з турками.

А Запорожжя перше руйновали. — За наказом Катерини II Запорозьку Січ ліквідовано у червні 1775 р. У зв’язку з цим значна частина запорожців втекла на територію Туреччини й організувала Задунайську Січ. Згодом колишні запорожці з ініціативи А. Головатого поселилися на Кубані й організували Чорноморське козацьке військо. Наказним отаманом цього війська у середині XIX ст. був Я. Кухаренко, якому присвячено цей твір.

А що то за люде

Були тії запорожці —

Не було й не буде

Таких людей.

Під Очаков

Погнали й Максима.

Там-то його й скалічено,

Та й на Україну

Повернено з одставкою;

Бачиш, праву ногу

Чи то ліву підстрелено…

Мені не до того