Твори у п'яти томах. Том 2
Шрифт:
Одинокий. Мов гора та,
На полі чорніє
Колізей той серед Риму.
Тихо, тихо віє
Із-за Тібра, із Альбано [136]
Вітер понад Римом.
А над чорним Колізеєм,
Ніби із-за диму,
Пливе місяць круглолиций.
І мир первозданний
Одпочив на лоні ночі.
Тілько ми, Адаме,
Твої чада преступниє,
Не одпочиваєм
До самої домовини
У проспанім раї.
Гриземося, мов собаки
За маслак смердячий,
136
Альбано —
Та тебе ще зневажаєм,
Праотче ледачий!
Трохи одпочила
Стара мати недобита.
Живущую силу
Сила ночі оживила.
Встала, походила
Коло замкнутої брами
Та щось шепотала.
Чи не кесаря святого
Нишком проклинала?
А може, й так. Тихесенько
До брами підкралась,
Послухала, усміхнулась
І щось прошептала,
Якесь слово. І нищечком
Коло брами сіла
Й зажурилась. Незабаром
Брама одчинилась.
І на возах, на колесницях
Із Колізея, із різниці,
Святиє вивезли тіла,
І повезли на Тібр. Тілами
Святих убитих годували
Для царського-таки стола
У Тібрі рибу. Встала мати,
Кругом оглянулась, взялась
За биту голову руками
І тихо, мовчки за возами
Марою чорною пішла
На Тібр. А скіфи сіроокі,
Погоничі, рабів раби,
Подумали — сестра Морока [137]
137
Подумали — сестра Морока… — Морок — «скіфський Плутон», — прим. Шевченка, — тобто, за віруванням скіфів, Морок — бог, володар підземного царства.
Із пекла вийшла провожать
У пекло римлян. Поскидали
У воду трупи та й назад
З возами скіфи повертали.
І ти осталася одна
На березі. І ти дивилась,
Як розстилалися, стелились
Круги широкії над ним,
Над сином праведним твоїм!
Дивилась, поки не осталось
Живого сліду на воді.
І усміхнулася тойді,
І тяжко, страшно заридала,
І помолилась в перший раз
За нас розп’ятому. І спас
Тебе розп’ятий син Марії.
І ти слова його живії
В живую душу прийняла
І на торжища, і в чертоги
Живого істинного бога
Ти слово правди понесла.
1857, 8 декабря,
Нижній Новгород
ЮРОДИВИЙ
Во дні фельдфебеля-царя
Капрал Гаврилович Безрукий
Та унтер п'яний Долгорукий [138]
Украйну правили. Добра
Таки чимало натворили,
Чимало люду оголили
138
Фельдфебель — тут — цар Микола І.
Капрал Гаврилович Безрукий — Бібіков Дмитро Гаврилович, генерал-губернатор Київщини, Поділля й Волині в 1837–1852 рр., реакціонер і самодур (справді не мав лівої руки). Серед усіх тодішніх генерал-губернаторів виділявся цими своїми якостями.
Долгорукий — князь Долгоруков Микола Андрійович, генерал-губернатор Харківщини, Полтавщини та Чернігівщини в 1840–1847 рр.
Оці сатрапи-ундіра
А надто стрижений Гаврилич
З своїм єфрейтором малим [139]
Та
До того люд домуштровали,
Що сам фельдфебель дивувались
І маршировкою, і всім,
І «благосклонні пребивали
Всегда к єфрейторам своїм».
А ми дивились, та мовчали,
Та мовчки чухали чуби.
Німії, подлії раби,
Підніжки царськії, лакеї
Капрала п'яного! Не вам,
Не вам, в мережаній лівреї
139
Єфрейтор малий — М. Є. Писарєв, управитель канцелярії київського генерал-губернатора Бібікова.
Донощики і фарисеї,
За правду пресвятую стать
І за свободу. Розпинать,
А не любить ви вчились брата!
О роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш? Коли
Ми діждемося Вашінгтона
З новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись!
Не сотні вас, а міліони
Полян, дулебів і древлян
Гаврилич гнув во время оно;
А вас, моїх святих киян,
1 ваших чепурних киянок
Оддав своїм прафосам [140] п'яним
140
Прафос — тут — у значенні мерзотник. У російській армії XVIII–XIX ст. ст. — солдат, до обов’язку якого входив нагляд за арештованими і виконання тілесних покарань.
У наймички сатрап-капрал.
Вам і байдуже. А меж вами
Найшовсь-таки якийсь проява,
Якийсь дурний оригінал,
Що в морду затопив капрала,
Та іде й у церкві, і пропало,
Як на собаці.
Тоді, дурні, і вам було б
На його вийти з рогачами,
А ви злякалися…
Так-то так!
Найшовсь-таки один козак
Із міліона свинопасів,
Що царство все оголосив:
Сатрапа в морду затопив.
А ви — юродиві — тим часом,
Поки нездужає капрал,
Ви огласили юродивим
Святого лицаря! А бивий
Фельдфебель ваш,
Сарданапал [141] ,
Послав на каторгу святого;
А до побитого старого
Сатрапа «навсегда оставсь
Преблагосклониим».
Більш нічого
Не викроїлось, і драму
Глухими, темними задами
На смітник винесли, а я…
О зоре ясная моя!
Ведеш мене з тюрми, з неволі
Якраз на смітничок Миколи,
І світиш, і гориш над ним
141
Бивий (церк. — слов.) — колишній.
Сарданагіал — останній ассірійський цар (VII ст. до н. е.), його ім’я стало синонімом деспотизму. Тут, називаючи Сарданапала, Шевченко має на увазі Миколу І, такого ж деспота і самодура.
Огнем невидимим, святим,
Животворящим, а із гною
Встають стовпом передо мною
Його безбожнії діла…
Безбожний царю! творче зла!
Правди гонителю жестокий!
Чого накоїв на землі!
А ти, всевидящее око!
Чи ти дивилося звисока,
Як сотнями в кайданах гнали
В Сибір невольників святих,
Як мордовали, розпинали
І вішали. А ти не знало?
І ти дивилося на них
І не осліпло. Око, око!
Не дуже бачиш ти глибоко!