Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Ну що ж, хоч якась втіха.
— Що?
— Я кажу, приємно, що він бачився з нашими друзями.
— Авжеж. Я певен, що йому там було добре. Йому завжди й скрізь було добре.
— Вип'ємо за нього?
— Ні, під три чорти, — сказав Томас Хадсон. Він відчував, як усе те знов накочує на нього; все, про що він не дозволяв собі думати; все те горе, яке він відганяв від себе, від якого відгороджувався й навіть жодного разу не подумав про нього ні в морі, ні цього ранку. — Не треба.
— А я вважаю, що треба, — сказав Ігнасіо Натера Ревельйо. —
— Ну гаразд. Випиймо за нього.
— В якому він був чині?
— Капітан.
— Міг би скоро стати командиром загону чи принаймні ескадрильї.
— Облишмо чини.
— Як вам завгодно, — сказав Ігнасіо Натера Ревельйо. — За мого славного друга й вашого сина Тома Хадсона. Dulce es morire pro patria [107] .
107
Солодко вмерти за батьківщину (неправильна лат.).
— В свиняче гузно, — мовив Томас Хадсон.
— Що таке? Моя латинь не досить добра?
— Звідки мені знати, Ігнасіо.
— Ви ж знали латинь блискуче. Мені розповідали ті, хто з вами вчився.
— Моя латинь ні к бісу, — сказав Томас Хадсон. — Так само, як моя грецька й моя англійська, і як моя голова, і як моє серце. Єдина мова, якою я ще здатен говорити, це заморожений дайкірі. T'u hablasпо-замороженому-дайкірі, t'u? [108]
108
Ти товориш… ти? (ісп.).
— Здається, ми могли б виявити до Тома трохи більше поваги.
— Том і сам любив пожартувати.
— А таки любив. Такого тонкого й розвиненого почуття гумору я ні в кого більше не бачив. А який був гожий із себе, які прекрасні мав манери. І спортсмен був чудовий. Просто-таки найвищого класу.
— Це правда. Диск метав на сто сорок два фути. Однаково добре грав і в нападі, і в захисті. І в теніс грав непогано, і птахів бив на льоту класно, і рибу ловив на блешню.
— Так, спортсмен він був неабиякий. Як на мене, то чи не найкращий з усіх, кого я знав.
— От тільки єдине з ним негаразд.
— Що саме?
— Те, що його вже немає на світі.
— Ну, не впадайте в розпач, Томмі. Згадуйте Тома таким, яким він був. Веселим, променистим, багатонадійним. Немає сенсу впадати в розпач.
— Аніякісінького, — сказав Томас Хадсон. — Отож не впадаймо в розпач.
— Я радий, що ви згодні зі мною. Дуже приємно було поговорити про нього. І страшенно тяжко почути цю сумну новину. Але я певен, що ви здолаєте своє горе так само мужньо, як і я, хоч вам, батькові,
— На «спітфайрі».
— А, на «спіті». От я тепер і уявлятиму його собі в кабіні «спіті».
— Чи не забагато клопоту для вас?
— Ні-ні, який там клопіт. Я бачив їх у кіно. До того ж маю кілька книжок про англійську авіацію, і ми одержуємо бюлетені Британського інформаційного бюро. Там, знаєте, є дуже цікаві матеріали. Я виразно уявляю собі, який він мав вигляд. Напевно, в рятувальній куртці, з парашутом, у льотному спорядженні й важких черевиках. Можу детально його змалювати. Ну, а тепер мені час додому обідати. Може, й ви зі мною? Лютеція буде дуже рада вас бачити.
— Ні, дякую. Я маю зустрітися тут з одним знайомим.
— До побачення, друже, — сказав Ігнасіо Натера Ревельйо. — Я певен, що ви триматиметесь, як належить мужчині.
— З вашою великодушною допомогою.
— Та ні, яка там великодушність. Просто я любив Тома. Як і ви. Як і ми всі.
— Дякую за питво.
— Колись я у вас його відіграю.
Він пішов до виходу. А на його місце біля стойки до Хадсона присунувся один з його екіпажу. То був смаглявий молодик, з коротко підстриженим кучерявим чорним волоссям і трохи одвислою повікою над лівим оком; воно було штучне, але майже не вирізнялося на обличчі, бо уряд обдарував його власника чотирма різними очима: дуже червоним, трохи почервонілим, злегка затуманеним і зовсім чистим. На той час він мав у очниці трохи почервоніле й був уже напідпитку.
— Привіт, Томе. Коли ти повернувся?
— Вчора. — А тоді повільно, майже не ворушачи губами: — Тихо, ти. Не ламай комедії.
— Та ні, що ти. Просто я трохи випив. А коли мені розпорють черево, то побачать на моїй печінці напис: «Цілком таємно». Я король суворої таємниці. І ти це знаєш. Слухай, Томе, я оце стояв тут за тим підробленим англійцем і хоч-не-хоч усе чув. То твій Томмі загинув?
— Так.
— От паскудство, — сказав молодик. — Паскудство, та й годі.
— Я не хочу про це говорити.
— Та звісно. А коли ти дізнався?
— Перед останнім виходом.
— Ах ти ж паскудство яке.
— Що ти сьогодні робиш?
— Маю пообідати з деким у «Баскському барі», а тоді всі разом гайнемо до дівах.
— А завтра де обідатимеш?
— Теж у «Баскському барі».
— Скажеш Пако, щоб він подзвонив мені в обід, гаразд?
— Авжеж. Додому?
— Так, додому.
— Не хочеш пристати до нас? Ми збираємося до Генрі, в його «гріховний дім».
— Може, й поїду.
— Генрі саме полює на дівах. Одразу після сніданку подався. Він уже встиг разів зо два умочитись. Усе намагається здолати тих двох стервоз, що ми маємо. Ми підчепили їх у курзалі, а при денному світлі на них і глянути гидко. Та ні біса кращого знайти не могли. Геть перевелося місто к лихій годині. Тих двох стервоз він замкнув у своєму «гріховному домі», про всяк випадок, а сам із Цнотливою Ліл десь полює. Вони поїхали машиною.
— Ну і як, успішно?