Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Ні, неправда. Про тебе багато всякого вигадують. Але я тебе знаю.
Томас Хадсон пив котрий уже заморожений дайкірі без цукру і, піднісши проти світла важку склянку, що взялася памороззю по вінцях, дивився на прозорий напій під пінявим верхом, і він нагадував йому море. Збитий до піни верхній шар скидався на слід за кормою, а прозора рідина під ним була як морська хвиля, коли ніс судна розтинає її на мілководді над вапняковим дном. Колір був майже той самий.
— От якби ще було питво кольору морської води, коли в тебе вісімсот сажнів під кілем, а кругом повний штиль, і сонце просто над головою, і в морі
— Що-що?
— Нічого. Будемо пити це мілководне питво.
— Томе, що з тобою? Щось негаразд?
— Ні.
— Ти сьогодні страшенно зажурений і наче трохи постарів.
— Це північний вітер винен.
— Але ж ти завжди казав, що північний вітер додає тобі пороху, бадьорить тебе. А скільки разів ми, бувало, любилися, коли задувало з півночі?
— Не злічити.
— Ти завжди любив північний вітер і навіть купив мені оце пальто, щоб я надягала, коли він дме.
— Авжеж, пальто гарне.
— Я вже не раз могла його продати, — сказала Цнотлива Ліл. — Ти навіть не уявляєш собі, скільки було охочих.
— Сьогодні вітер саме для нього.
— Розвеселися, Томе. Ти ж завжди веселий, коли вип'єш. Допивай що там у тебе в склянці й замов собі ще.
— Якщо я питиму це надто швидко, в мене почне ломити лоб.
— Ну, то пий помалу, поступово. І я вип'ю ще один h'ighbalito.
Вона сама налила собі з пляшки, яку Серафін ще перед тим поставив перед нею на стойку, і Томас Хадсон, подивившись на її склянку, сказав:
— Це вже зовсім прісноводне пійло. Колір такий, як у води в річці Файрхол до її злиття з Гіббоном, де починається Медісон. Якщо ти додаси туди ще трохи віскі, воно стане кольору того струмка, що витікає з Кедрового мочара і впадає у Ведмежу річку поблизу Воб-Мі-Мі.
— Яка кумедна назва, — сказала Цнотлива Ліл. — Що вона означає?
— Не знаю, — відповів він. — Це індіанська назва. Мабуть, колись я знав, що вона означає, але забув. Це мовою оджибвеїв.
— Розкажи мені про індіанців, — попросила Цнотлива Ліл. — Про індіанців мені навіть цікавіше, ніж про божевільних.
— Тут, на узбережжі, чимало індіанців. Це приморські індіанці, вони рибалять, сушать рибу, випалюють деревне вугілля.
— Про кубинських індіанців я слухати не хочу. Всі вони mulatos [112] .
— Ні, не всі. Є й справжні індіанці. Певно, колись давно їхніх предків вивезли сюди з Юкатану як полонених.
112
Мулати (ісп.).
— Мені не подобаються yucatecos [113] .
— А мені подобаються. Дуже.
— Розкажи мені про те Воб-Мі-Мі. Воно десь на Далекому Заході?
— Ні, на Півночі. Недалеко від Канади.
— Де Канада, я знаю. Колись їздила до Монреаля з екскурсією річковим пароплавом. Але був дощ, і ми нічого там не побачили й того ж таки вечора виїхали поїздом назад до Нью-Йорка.
— І коли пливли річкою, був дощ?
113
Юкатанці (ісп.).
—
— То було таке собі містечко з тартаком на річці й залізничною колією посередині. Понад колією завжди лежали великі купи тирси. А на річці зробили заплав, щоб затримати ліс, що йшов за водою з верхів'їв, і колоди купчились на ній майже впритул. Вони вкривали річку аж ген поза містечком. Одного разу, коли я там рибалив, мені захотілось перебратися на другий берег, і я поповз по тих колодах. Аж раптом одна піді мною подалась, і я опинився у воді. А коли хотів виплисти, наді мною були самі колоди, і я не міг і голови між ними вистромити. Навіть світло у воду не проходило, і скрізь, куди я потикався руками, була тільки кора. Я не міг хоч би трохи розсунути дві колоди, щоб добутися до повітря.
— І що ж ти зробив?
— Потонув.
— Ой, — мовила вона. — Не кажи такого. Швидше розповідай, що ти зробив.
— Я гарячково думав, розуміючи, що видряпатись треба зараз же. Почав обмацувати пальцями одну колоду, аж поки натрапив на те місце, де вона впиралася в сусідню. Тоді взявся обома руками й почав щосили штовхати догори, і ті дві колоди ледь-ледь розійшлись. Я просунув між ними долоні, потім руки до ліктів і вже ліктями розвів їх так, що зміг вистромити голову й плечі та обхопити колоди руками зверху. А тоді довго лежав отак між ними й дуже любив їх обидві. У тій річці вода була коричнева від колод. А такого кольору, як оце твоє питво, вона була в невеликій притоці, що впадала в ту річку.
— Я, мабуть, ніколи не видряпалася б між тими колодами.
— Та й я вже не думав, що видряпаюсь.
— І довго ти пробув під водою?
— Не знаю. Знаю тільки, що довго лежав між колодами й відсапувався, доки зміг щось робити.
— Ця історія мені подобається. Тільки після неї мені снитимуться страхіття. Розкажи щось веселе, Томе.
— Гаразд, — мовив він. — Дай подумаю.
— Ні. Ти розказуй зараз же, не думай.
— Гаразд, — сказав Томас Хадсон. — Коли Том-молодший був Ще зовсім немовлям…
— Qu'e muchacho m'as guapo! — перебила його Цнотлива Ліл. — Qu'e noticias tienes de 'el?
— Muy buenas.
— Me alegro, —промовила Цнотлива Ліл, і на згадку про Тома-молодшого, льотчика, в очах її заблищали сльози. — Siempre tengo su fotograf'ia en uniforme con el sagrado coraz'on de Jes'us arriba de la fotograf'ia y al lado la virgen del Cobre [114] .
114
— Що то за гарний хлопець!.. Які ти маєш від нього вісті? — Дуже добрі. — Я рада… Я завжди зберігаю його фото у військовій формі разом із зображенням святого серця господнього та Мідної богоматері (ісп.).