Твори в 4-х томах. Том 4

Хемингуэй Эрнест Миллер

— Та не думаю. Генрі, бач, заманулось отієї малої. Тієї, що завжди крутиться у «Фронтоні». А Цнотлива Ліл не береться її умовити, бо та боїться, що він такий здоровило. Для мене, каже, береться, а для Генрі — ні, бо тій малій боязно: і здоровенний він, мовляв, і важенний, і взагалі вона про нього всяке чула. А Генрі тепер не хоче нікого іншого, бо ті дві стервози зовсім його вхекали. Отож дай йому цю малу, і край. Він, бач, у неї закохався. Так і каже — закохався. А тим часом, мабуть, геть забув про неї і знову топче тих двох стервоз. Ну, а їсти йому все-таки

треба, от ми й умовилися зустрітись у «Баскському барі».

— Примусь його попоїсти, — сказав Томас Хадсон.

— То такий, що примусом не візьмеш. Це тільки ти можеш. А я — ні. Я проситиму, щоб він попоїв. Слізно благатиму. І надихатиму його власним прикладом.

— Нехай Пако його нагодує.

— Оце ідея. Пако його напевне укоськає.

— Та й невже він після всього того не зголодніє?

— А ти б не зголоднів?

Саме в цю мить у дверях бару з'явився найвищий чоловік, якого Томас Хадсон будь-коли знав, і найвеселіший, і з найширшими плечима та найкращими манерами. Зайшов з усмішкою на обличчі, що навіть цього холодного дня було рясно зрошене потом, і з вітально піднесеною рукою. Він був такий великий, що всі в барі неначе враз поменшали на зріст, і мав дуже приємну усмішку. На ньому були старі сині штани, проста селянська сорочка й сандалі на мотузяній підошві.

— Томе, — сказав він, — здоров, шалапуте. Ми все їздили шукали краль. — У барі, де вітру не було, його гарне обличчя спітніло ще дужче. — Педріко, мені те саме, що й у них. Подвійну порцію. Або й ще більшу. Уявляєш, Томе, заходжу й бачу — ти. Ой, зовсім забув. Зі мною ж Цнотлива Ліл. Іди сюди, моя голубонько.

Цнотлива Ліл саме зайшла в другі двері. Найкращий вигляд вона мала, коли сиділа біля стойки в дальшому кінці, де видно було тільки її вродливе смагляве обличчя, а огрядність розповнілого тіла приховувало поліроване дерево стойки. А тепер, ідучи від дверей до стойки, вона не мала де сховати своє тіло, тому пронесла його через бар як могла швидко, хоча й без видимого поспіху, і вмостилася на табуреті, з якого щойно встав Томас Хадсон. Цей хід посунув його на сусідній стілець праворуч і забезпечив їй прикриття з флангу.

— Добридень, Томе, — мовила вона й поцілувала Томаса Хадсона. — Цей Генрі просто нестерпний.

— Та який же я нестерпний, моя голубонько, зовсім ні, — озвався до неї Генрі.

— А я кажу, нестерпний, — не вгавала вона. — І щоразу, як я тебе бачу, стаєш дедалі нестерпніший. Томасе, хоча б ти захистив мене від нього.

— А чого це він такий нестерпний?

— Та захотілось йому однієї крихітки, за якою він аж умліває, а та крихітка не може сьогодні піти з ним. Але якби й могла, то однаково не пішла б, бо вона боїться, що він такий величезний і важить двісті тридцять фунтів.

Генрі Вуд почервонів, спітнів ще дужче й сьорбнув добрячий ковток дайкірі.

— Двісті двадцять п'ять, — мовив він.

— А що я казав? — обізвався смаглявий молодик. — Хіба я не точно так казав?

— А хто тебе просив щось комусь казати? — спитав його Генрі.

— Дві паскуди. Дві стервози. Дві роздовбані портові

лахудри. Дві сучки, що тільки й думають про гроші. Ми кладемо цих сучок і робимо своє діло. Тоді міняємося й починаємо спочатку. З палуби на палубу. Та досить було мені сказати одне дружнє, співчутливе слово, як я вже, бачте, не джентльмен.

— Вони й справді були не дуже… — сказав Генрі й знов почервонів.

— Не дуже? Та їх слід би облити бензином і підпалити.

— Який жах! — мовила Цнотлива Ліл.

— Ото щоб ви знали, пані, — сказав смаглявий молодик. — Я такий.

— Віллі, — звернувся до нього Генрі. — Може, дати тобі ключ від «гріховного дому», і ти підеш подивишся, чи там все гаразд?

— Ні, — відказав той. — Ти, як видно, забув, що ключ від «гріховного дому» я маю свій, але йти дивитися, чи там все гаразд, не хочу. Там буде все гаразд тільки тоді, коли хтось із нас викине звідти тих сучок.

— А як ми не знайдемо нічого іншого?

— Щось знайдемо. Слухай, Ліліан, злізла б ти з табурета й пішла подзвонила комусь по телефону. Годі вже про ту карлицю. Викинь ти її з голови, чуєш, Генрі? Бо так і психом недовго стати. Я знаю. Сам був психом.

— Ти й тепер псих, — сказав Томас Хадсон.

— Можливо, Томе. Кому, як не тобі, знати. Але я не сплю з карлицями. Якщо Генрі хоче спати з карлицею, це його справа. Та як на мене, це те саме, що спати з однорукою чи одноногою. Отож нехай він забуде про ту кляту карлицю, і нехай Ліліан іде до телефону.

— Я згоден на перших-ліпших пристойних дівчат, яких можна дістати, — сказав Генрі. — Сподіваюсь, ти не проти, Віллі?

— Нам не потрібні пристойні дівчата, — відказав Віллі. — З ними тільки заведися, то теж добрим психом станеш, хоч і не з того боку. Правильно я кажу, Томмі? Пристойні дівчата — то найнебезпечніше, що тільки може бути. З ними тобі враз приклепають чи то співучасть у злочині, чи то згвалтування, чи то спробу згвалтування. Ні, під три чорти пристойних дівчат. Нам потрібні повії. Гожі, чисті, приємні, веселі, недорогі повії. Такі, що добре знають своє діло. Ліліан, чому ти й досі не пішла до телефону?

— Хоча б тому, що там розмовляє якийсь чоловік, а другий чекає біля тютюнового прилавка, коли він закінчить, — відказала Цнотлива Ліл. — Поганий ти хлопець, Віллі.

— Я жахливий хлопець, — сказав Віллі. — Гіршого, ніж я, ти ніколи в житті не побачиш. Але я хотів би, щоб ми були краще оснащені, ніж досі.

— Ось ми зараз вип'ємо ще по одній, — мовив Генрі, — а потім Ліліан, напевне, знайде нам когось із своїх знайомих. Правда ж. моя голубонько?

— Ну звісно, — відказала Цнотлива Ліл по-іспанському. — Чого б то ні? Тільки дзвонитиму я з будки, що на вулиці. Не звідси. Дзвонити звідси незручно, та й просто негоже.

— Знов чекати, — мовив Віллі. — Ну гаразд. Я згоден. Почекаємо ще. То давайте хоч пити.

— А що в біса ти досі робив? — спитав Томас Хадсон.

— Томмі, я люблю тебе, — сказав Віллі. — Але що в біса робив ти сам?

— Перепустив кілька подвійних з Ігнасіо Натерою Ревельйо.