Твори в 4-х томах. Том 4

Хемингуэй Эрнест Миллер

Може, цього разу ти вже таки накриєш тих падлюк. Не ти знищив їхній підводний човен, але й твоя, хоч яка мала, частка в цьому є. А якщо пощастить захопити його екіпаж, то вже буде величезна користь.

Та чому ж усе воно тебе начебто й не обходить? — запитав він сам себе. Чому ти не думаєш про них як про вбивць і не почуваєш до них праведного гніву, що його мав би почувати? Чому просто сунеш і сунеш вперед, мов стомлений кінь, який втратив вершника, але не сходить з доріжки? Тому що всі ми убивці, відказав він собі. Всі — і з того боку, і з цього, — якщо

ми чогось варті в ділі; тож нічого доброго з цього не вийде. Але ти повинен робити це діло. Еге ж, погодився він. Але не повинен ним пишатися. Тільки повинен робити його добре. А любити його я не наймався. Та ти й взагалі ні на що не наймався, нагадав він собі. І це ще навіть гірше.

— Давай я поведу, Аро, — сказав він. Ара віддав йому штурвал.

— Добре пильнуй з правого борту. Тільки так, щоб тобі не сліпило очі сонцем.

— Я піду візьму захисні окуляри. Слухай, Томе. Чому ти не хочеш передати мені штурвал і виставити вахту на чотири боки? Ти стомився, а на острові й хвилини не відпочив.

— Тут вахта на чотири боки не потрібна. А потім виставимо.

— Але ж ти стомився.

— Я не хочу спати. Розумієш, якщо вони йдуть тут поночі, притискаючись до берега, то неодмінно мають на щось наразитися. Тоді їм доведеться спинитись, щоб полагодити несправність, і ми їх накриємо.

— Це не причина, щоб не давати собі перепочинку, Томе.

— А я цим не хизуюся, — сказав Томас Хадсон.

— Ніхто такого й не думає.

— Що ти почуваєш до тих мерзотників?

— Я знаю одне: ми повинні знайти їх, скільки буде треба — постріляти, а решту забрати з собою.

— А як щодо тієї розправи на острові?

— Не скажу, що й ми вчинили б таке саме. Але вони вважали це за необхідне. І вбивали не задля розваги, — відказав Ара.

— А те, що вони вбили свого?

— Генрі вже скільки разів хотів убити Пітерса. Та й мені самому часом хочеться його вбити.

— Еге ж, — погодився Томас Хадсон. — Це почуття кожному знайоме.

— Я просто не думаю про всі ці речі, через те мене нічого й не гризе. Може, й ти облишив би перейматися ними, а взяв би та щось почитав для заспокоєння нервів, як завжди робив?

— Сьогодні вночі я спатиму. Ось станемо на якір, і тоді я почитаю й засну. Ми відіграли в них чотири дні, хоч це начебто й непомітно. Тепер треба шукати скрізь, де тільки можна.

— Ми спіймаємо їх, а ні — то заженем у руки інших, — сказав Ара. — Яка різниця? Ми маємо свою гордість, але наша гордість не така, як у всіх, і люди про неї нічого не знають.

— Я зовсім про це забув, — мовив Томас Хадсон.

— Це гордість без марнославства, — провадив Ара. — Невдача їй сестра, г… — брат, а смерть — законна дружина.

— То має бути велика гордість.

— Така вона й є, — сказав Ара. — Отож не забувай про неї, Томе, і не занапащай себе. Всі, хто тут є, мають цю гордість, навіть Пітерс. Хоч Пітерса я не люблю.

— Дякую, що ти нагадав мені про неї, — мовив Томас Хадсон. — А то мені часом так осоружно стає, що гори воно все вогнем.

— Томе, — сказав Ара. — Гордість —

це все, що кожен з нас має. В декого вона буває надмірна й тоді обертається на гріх. Задля гордості всі ми робимо таке, що спершу здається нам неможливим. Ми на те просто не зважаємо. Але на додачу до гордості людині потрібно мати ще здоровий глузд і обачність. І тепер, коли ти став необачний щодо себе, я змушений просити тебе: зроби мені ласку, будь обачніший. Задля нас і задля судна.

— Кого це «нас»?

— Нас усіх.

— Гаразд, — сказав Томас Хадсон. — Нехай тобі принесуть темні окуляри.

— Томе, ти зрозумій, будь ласка.

— Я розумію. І дуже тобі вдячний. Увечері я добряче наїмся і засну безтурботним дитячим сном.

Ара навіть не усміхнувся на цей жарт, хоча жарти він завжди розумів.

— Постарайся, Томе, — мовив він.

VII

Вони стали на якір з підвітряного боку Кайо-Крусу, у бухті з піщаним дном між двома островами.

— Треба кинути й другий якір, коли ми вже тут стали! — гукнув Томас Хадсон до свого помічника. — Не подобається мені це дно.

Помічник знизав плечима й нахилився до другого якоря, а Томас Хадсон трохи подав катер уперед, проти відпливу, дивлячись, як течія за бортом несе траву, змиту з піщаного берега. Потім дав задній хід і почекав, доки другий якір добре закріпиться в грунті. Катер стояв носом проти вітру, і його обтікав відплив. Навіть у цьому затишному місці вітер був чималий, і Томас Хадсон розумів, що, коли настане приплив, катер поверне бортом до хвилі.

— Ну й біс із ним, — мовив він. — Нехай трохи похитає. Але його помічник уже спустив шлюпку, і вони там узялися звільняти кормовий якір. Томас Хадсон побачив, що вони кинули той малий «денфорт» так, щоб він утримав катер проти вітру, коли почнеться приплив.

— А чом би не кинути ще два чи три? — гукнув він. — Нехай би собі думали, що це якийсь велетенський павук.

Помічник осміхнувся до нього.

— Подай шлюпку до борту. Я їду на берег.

— Ні, Томе, — відказав помічник. — Нехай поїдуть Ара і Віллі. Я одвезу їх, а потім другу партію на Мегано. Чи брати їм з собою ni~nos? [179]

179

Малята (ісп..).

— Ні. Будьте науковцями.

Останнім часом я дозволяю надто багато командувати собою, подумав він. Мабуть, це означає, що мені справді треба відпочити. От тільки втоми я не почуваю, і сон мене не бере.

— Антоніо! — гукнув він.

— Слухаю, — озвався помічник.

— Я візьму надувний матрац, дві подушки і велику склянку питва.

— Якого?

— Джину з кокосовою водою, ангостурою та лимоном.

— «Томіні»? — спитав помічник, зрадівши з того, що йому знов захотілося випити.