Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Подвійну порцію.
Генрі закинув на місток надувний матрац, а тоді піднявся сам з книжкою та журналом.
— Тут у тебе затишок, — мовив він. — Хочеш, я відсуну брезент, щоб проходило повітря?
— Відколи це мені така шана?
— Томе, ми поговорили між собою і всі погодились, що тобі треба відпочити. Ти надсаджуєшся понад усяку міру, що може знести людина. І ти цю міру вже перебрав.
— Маячня собача, — мовив Томас Хадсон.
— Може, й так, — сказав Генрі. — Я теж доводив, що як на мене, то ти в порядку
— Я чудово себе почуваю. І начхати мені на все.
— От про це ж я й кажу. Ти не хочеш сходити з містка. Хочеш сам вистоювати всі вахти біля штурвала. І тобі на все начхати.
— Гаразд, — мовив Томас Хадсон. — Я все зрозумів. Але командир тут ще я.
— Я ж не мав на думці нічого такого, повір.
— Забудьмо про це, — мовив Томас Хадсон, — Я вже відпочиваю. Ти знаєш, як обшукувати острів?
— Та певне, що знаю.
— От і подивись, що там на Мегано.
— Саме це я й збираюся робити. Віллі і Ара вже поїхали. А я в другій партії, чекаємо тільки Антоніо із шлюпкою.
— Як там Пітерс?
— Від самого полудня порпається в тій великій рації. Нібито все вже налагодив.
— Оце було б чудово. Якщо я засну, збуди мене, тільки-но повернетесь.
— Гаразд, Томе.
Генрі нахилився й узяв велику склянку, яку йому подали знизу. Вона була по вінця повна іржавої рідини впереміш із льодом і обгорнута складеним удвоє паперовим рушником, що його обхоплювала гумова стрічка.
— Подвійний «томіні», — сказав Генрі. — Випий, почитай і засни. Склянку можеш поставити отут, у котресь гніздо для гранат.
Томас Хадсон надпив із склянки.
— Смакота, — мовив він.
— Воно тобі завжди смакувало. Все буде добре, Томе.
— Все, що ми можемо зробити, треба зробити якнайкраще.
— Ти тільки відпочинь як слід.
— Неодмінно.
Генрі пішов униз, а потім Томас Хадсон почув дзижчання підвісного мотора. Воно наблизилося, змовкло, до нього долинули голоси, а тоді він знову почув дзижчання мотора, що поступово віддалялось. Він трохи перечекав, прислухаючись. Тоді взяв склянку й виплеснув усе, що в ній було, геть через борт, і вітер поніс бризки до корми. Томас Хадсон застромив склянку в підхоже розміром гніздо на потрійному стелажі й ліг долілиць на гумовий матрац, обхопивши його обома руками.
Мабуть, під тими пальмовими захистками в них були поранені, думав він. А може, в такий спосіб вони хотіли приховати, що їх багато. Та я цього не думаю. Тоді б вони з'явилися тут першого ж вечора. Мені слід було самому поїхати на берег. Надалі так і робитиму. А втім, Ара й Генрі знають діло досконально, та й Віллі такий, що не схибить. От і мені сьогодні треба не схибити. Постарайся вже як можеш, сказав він собі. Переслідуй їх запекло, безжально, не роби помилок і, боронь боже, не згуби сліду.
VIII
Він
— Одного ми взяли, Томе, — сказав він. — Віллі і я.
Томас Хадсон кинувся вниз, Ара за ним. Німець лежав на кормі, загорнутий у ковдру. Під головою в нього були дві подушки. На палубі поруч з ним сидів Пітерс, тримаючи в руці склянку води.
— Дивіться, що ми тут маємо, — сказав він.
Німець був худющий, його підборіддя та запалі щоки вже обросли білявою борідкою. Він мав довге скуйовджене волосся і в надвечірньому світлі сонця скидався на святого.
— Він не може говорити, — обізвався Ара. — Ми з Віллі вже пробували. Ти б краще став з навітряного боку.
— Та я почув дух, ще як спускався, — мовив Томас Хадсон. — Спитай, чи не треба йому чого, — звернувся він до Пітерса.
Радист заговорив до полоненого по-німецькому, і той подивився на нього, але нічого не відповів і не поворухнув головою. Томас Хадсон почув дзижчання підвісного мотора й поглянув на шлюпку, що саме виходила з променів призахідного сонця. Вона була тяжко навантажена, і ватерлінія майже сховалася під водою. Він знову подивився вниз на німця.
— Спитай його, скільки їх. Скажи, нам потрібно це знати. Скажи, що це дуже важлива річ.
Пітерс заговорив до німця тихо і, як здалося Томасові Хадсону, майже лагідно. Німець з величезним зусиллям вимовив три слова.
— Він каже: ніщо не важливе, — переклав Пітерс.
— Скажи йому, що він помиляється. Мені треба знати. Спитай його, чи не потрібен йому морфій.
Німець приязно подивився на Томаса Хадсона й проказав три слова.
— Він каже: вже не боляче, — переклав Пітерс. Тоді швидко заговорив по-німецькому, і Томасові Хадсону знову вчулися в його голосі лагідні нотки; чи, може, то просто була така м'яка мова.
— Придерж язика, Пітерсе, — звелів Томас Хадсон. — Перекладай тільки те, що я кажу, причому дослівно. Ти чуєш?
— Так, сер, — відповів Пітерс.
— Скажи йому, що я можу примусити його заговорити.
Пітерс сказав німцеві кілька слів, і той знову звів очі на Томаса Хадсона. То були старечі очі на обличчі ще молодої людини, але вже теж постарілому, наче викинутий морем уламок дерева, і майже такому ж сірому.
— Nein, — поволі промовив німець.
— Він каже: ні, — переклав Пітерс.
— Еге ж, це я й сам зрозумів, — сказав Томас Хадсон. — Принеси йому теплого супу, Віллі, і трохи коньяку. Пітерсе, спитай його, чи не відмовиться він од морфію, якщо йому не треба буде нічого говорити. Скажи, що морфію в нас багато.
Пітерс переклав, і німець поглянув на Томаса Хадсона й усміхнувся скупою північною усмішкою. Тоді ледь чутно промовив щось до Пітерса.
— Він дякує, але морфій йому вже не потрібен, і краще приберегти його.