Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Шпурляй вогнегасник, — сказав він. — Туди, куди стріляє Віллі.
Хіль кинув, і Томас Хадсон знов зачудовано стежив очима, як великий мідний циліндр закрутився високо в повітрі й упав майже точно в потрібне місце. Блиснув спалах, гримнув вибух, знялися клуби диму, і Томас Хадсон побачив, як звідти вийшов чоловік і, зчепивши руки над головою, рушив до них.
— Не стріляти, — квапливо мовив він в обидві труби.
Та Ара вже вистрілив, і той чоловік повалився на коліна і впав головою вперед у мангрову порість.
Томас Хадсон знову нахилився до труб
— Стріляйте далі. — Тоді дуже стомлено мовив до Хіля: — Якщо можеш, запусти туди ж таки ще один. А потім двійко гранат.
Він уже мав полоненого. І втратив його. Трохи перегодя він сказав у трубу:
— Віллі, хочете з Арою піти поглянути?
— Авжеж, — відповів Віллі. — Тільки не припиняйте вогню, доки ми не підійдемо туди. Я хочу підступити з тилу.
— Скажи Генрі, що тобі потрібно. А коли припинити вогонь?
— Як тільки ми зробимо прохід.
— Гаразд, сину джунглів, — сказав Томас Хадсон і оце вперше встиг подумати про те, що, мабуть, таки помре.
XXI
Він почув, як за тим невеличким узвишшям вибухнула граната. Потім усе затихло.
Він важко сперся на штурвал і дивився, як дим од вибуху тане на вітрі.
— Як тільки побачу шлюпку, одразу ж рушаємо вперед, — мовив він до Хіля.
Тоді почув, як Антоніо обняв його рукою за плече й сказав:
— Ти ляж, Томе. Я візьму штурвал.
— Гаразд, — погодився він і востаннє окинув поглядом вузьку протоку між зеленими берегами. Вода була руда, але прозора, і припливна течія ішла швидко.
Хіль і Антоніо допомогли йому лягти на дошки містка. Антоніо став до штурвала. Він дав малий задній хід, щоб утримати катер проти течії, і Томас Хадсон з приємністю відчув ритмічне двигтіння потужних моторів.
— Трохи попусти мені джгут, — попросив він Хіля.
— Я принесу надувний матрац, — сказав Хіль.
— Добре й на дошках, — мовив Томас Хадсон. — Мабуть, не варто мені багато рухатись.
— Підклади йому під голову подушку, — сказав Антоніо, видивляючись уперед на протоку. Трохи згодом він промовив: — Вони махають, щоб ми пливли туди, Томе.
І Томас Хадсон відчув, як задвигтіли мотори і як катер плавно рушив уперед.
— Як тільки вийдемо з протоки, кидайте якір.
— Гаразд, Томе. Ти не говори, не треба.
Коли кинули якір, на вахту біля штурвала став Генрі. Тепер, коли вони знов були на відкритій воді, Томас Хадсон відчував, як катер погойдується під вітром.
—. Отут уже є де повернутися, Томе, — мовив Генрі.
— Я знаю. І так аж до Кайбар'єну, а там далі дві добрі протоки з розміченим фарватером.
— Ти тільки не говори, Томе. Лежи тихо.
— Нехай Хіль принесе тонке укривало.
— Я сам принесу. Тобі не дуже боляче, Томмі?
— Боляче, — відказав Томас Хадсон. — Але терпіти можна. Не гірше, ніж усім тим, кого ми з тобою разом постріляли.
— Осьде й Віллі, — сказав Генрі.
— Ти, старий сучий сину, — мовив Віллі. — Нічого не говори. їх там було четверо разом з провідником. Це основна група. І ще той, котрого ненароком поклав
— Куди ти кинув гранату?
— Та там одне місце здалося мені підозрілим. Не можна тобі говорити, Томе.
— Вам ще треба повернутися й розмінувати шхуну.
— Зараз же їдемо, а по дорозі перевіримо ще оте місце. Достобіса шкода, що немає в нас швидкохіднішого човна. А ти знаєш, Томмі, ці наші вогнегасники ще кращі за міномети.
— Далекобійність не така.
— А на біса нам та далекобійність? Хіль їх так кидав, наче в кошик клав.
— Їдьте вже.
— Тобі дуже зле, Томмі?
— Досить-таки зле.
— Але витримаєш?
— Постараюся.
— Ти лежи спокійно-спокійно. Так, щоб і не зворухнувся. Минуло зовсім небагато часу, відколи вони поїхали, проте Томасові Хадсону здавалося, що їх немає дуже довго. Він лежав на спині під наметом, якого змайстрував для нього Антоніо. Хіль і Джордж одв'язали брезент з навітряного боку містка, і тепер його обвівав свіжий і лагідний вітер. Сьогодні вітер трохи вщух проти вчорашнього, але так само рівно віяв зі сходу, і хмари в небі були високі й рідкі. А саме небо яскріло голубінню, звичайною для східного узбережжя, де найдужче завівали пасати, і Томас Хадсон лежав, і дивився в те голубе небо, і силкувався перебороти біль. Коли Генрі прийшов із шприцом, щоб зробити йому укол морфію, він відмовився, бо подумав, що, може, доведеться ще помізкувати. А укол зробити ніколи не пізно.
Він лежав, укритий легкою ковдрою, з пов'язками на всіх трьох ранах. Перев'язуючи їх, Хіль густо засипав кожну сульфідином, і Томас Хадсон бачив той білий, наче цукрова пудра, порошок на дошках містка біля штурвала, де він стояв, коли Хіль перев'язував його. А коли знімали брезент, щоб йому було більше повітря, помітив три дірочки, пробиті кулями, і ще кілька таких самих ліворуч від них. Помітив і дірки, пропороті гранатними осколками.
Він лежав, а Хіль дивився на нього й бачив його вибілене морською сіллю волосся та посіріле обличчя над краєм ковдри. Хіль був простосердий хлопчина. Справжній атлет, майже такий самий, як і Ара, він міг би стати чудовим бейсболістом, якби опанував кручені подачі. Його рука була створена для кидків. Томас Хадсон поглянув на нього й усміхнувся, пригадавши, як він метав гранати. Потім усміхнувся просто так, самому Хілеві з його великими мускулястими руками.
— Тобі б на подачі грати, — мовив він і сам не впізнав свого голосу.
— Мені завжди бракує витримки.
— Сьогодні не забракло.
— Може, раніш не було в ній справжньої потреби, — усміхнувся Хіль. — Змочити тобі водою губи, Томмі? Ти не відповідай, тільки кивни головою.
Томас Хадсон заперечливо похитав головою і подивився на внутрішню затоку, що скидалась на велике озеро. По ній гуляли білі баранці. Але хвиля була невисока, і вітер саме такий, щоб іти під вітрилами, а в далині синіли пагорби Турігуаньйо.