Тяжкі часи

Диккенс Чарльз

Отож пан Горлодербі насадив на голову капелюха — він завжди саме насаджував, а не надягав його, як і годиться тому, хто мусив сам вибиватися в люди й не мав коли навчитись, як треба носити капелюхи, — застромив руки в кишені й посунув до дверей. «Я рукавичок не ношу, — любив він казати. — Я дерся вгору без них. У рукавичках я б так високо не заліз».

Поки пан Товкматч ходив до себе нагору по адресу, він потоптався хвильку по сінях, а тоді прочинив двері до класу — тихої, світлої, застеленої килимом кімнати, що, попри книжкові шафи, колекції та всіляке навчальне приладдя, чимось дуже нагадувала перукарню. Луїза саме знуджено дивилася в вікно, спершися ліктями на підвіконня, а Томас, сердито сопучи, стояв біля каміна. Двоє менших Товкматчів, Адам Сміт і Мальтус, пішли на якусь екскурсію під учителевим конвоєм, а найменша, Джейн, уся обмурзана рідким глеєм з грифеля та сліз, заснула над простими дробами.

— Ну, вже все, Луїзо! Вже

минулося, Томасе, — сказав нам Горлодербі. — Ви більше не робитимете так, і я вам обіцяю, що тато вас більше за це діло не картатиме. Ну як, Луїзо? Хіба не заробив я поцілуйка?

Дівчина помовчала холодно, тоді сказала: «Як хочете, пане Горлодербі», — повільно перейшла кімнату й знехотя підставила йому щоку, відвертаючи очі вбік.

— Ти ж завше була моя мазушка! — сказав пан Горлодербі. — Ну, бувай здорова, Луїзо!

Він вийшов і зачинив двері, а дівчина все стояла на місці й терла хусточкою ту щоку, що він поцілував, аж поки вона стала червона, як вогонь. І п’ять хвилин минуло, а вона все терла щоку.

— Що ти робиш, Луїзо! — промовив понура брат. — Дірку ж протреш!

— Як хоч, Томе, візьми свого ножика й виріж це місце. Я не заплачу!

Розділ V

ОСНОВНА НОТА

Кокстаун, куди вирядилися най Горлодербі з паном Товкматчем, являв правдивий тріумф фактів: «фанаберій» у ньому було не більше, ніж у самій пані Товкматч. Візьмімо ж зразу цю основну ноту — Кокстаун, — перше ніж провадити нашу пісню далі.

То було місто, збудоване з червоної цегли, а отже, воно мало б бути червоне — коли б не дим та сажа. Але через дим та сажу воно було неприродно червоно-чорне, мов розмальоване обличчя дикуна. То було місто машин та високих коминів, що з них, ніколи не уриваючись, соталися й соталися нескінченні димові гадюки. Був у місті й чорний канал, і річка, бурякова від смердючої фарби, що туди стікала, і здоровезні будівлі з незліченними вікнами, де з ранку до вечора все стугоніло й двигтіло і де толок паровика безперестану ходив угору та вниз, немов голова тихобожевільного слона. У ньому було кілька великих вулиць, дуже подібних одна до одної, і багато ще подібніших один до одного завулків, де жили так само подібні одне до одного люди, що всі виходили з дому й верталися додому тієї самої години, так само тупотіли ногами по тих самих хідниках, і робили таку саму роботу, і що для них кожний день був такий самий, як учорашній чи завтрашній, а кожний рік — достоту минулий або наступний.

Ці прикмети Кокстауна були здебільшого невіддільні від тієї праці, з якої місто жило. Врівноважували їх вироблювані там пожиточні речі, що розходилися звідти по всьому світу, та. оздоби, що їм завдячує не питаймо вже скільки зі своєї принадності вельможна красуня, якій ріже вухо й сама назва міста. Решта його рис були не такі неминучі, і були вони ось які.

Усе в Кокстауні мало вигляд суворо діловий. Коли члени котроїсь із релігійних громад ставили собі каплицю — а так зробили всі вісімнадцять громад, — то була неодмінно молитовна комора з червоної цегли, що подеколи (і то лише в найрозкішніших випадках) мала на даху щось ніби пташину клітку, де висів дзвін. Єдиний виняток становила Нова церква — обтинькована будівля з квадратовою дзвіничкою над дверима, яку вивершували чотири невисокі башточки, немов точені ніжки переверненого стільця. Всі вивіски й написи в місті було виведено однаковими рівними, простими літерами, чорним по білому. В’язниця могла б бути лікарнею, лікарня в’язницею, ратуша або в’язницею, або лікарнею, або і тим і тим відразу, або ж іще чим-небудь, бо кожна була анітрохи не принадніша за інші. Факти, факти, факти повсюди в матеріальному образі міста — і факти, факти й факти в образі духовному. Дітодавсова школа була вся з самих фактів, і креслярська школа була з самих фактів, і взаємини між хазяями та робітниками стояли на самих фактах; від породильні до кладовища нічого, крім фактів, і що не переводилось на цифри чи не могло купитись якнайдешевше та продатись якнайдорожче, того не було й не мусило бути і нині, і завжди, і на віки вічні, амінь.

Це місто, що так божествило факти і так переможно їх утверджувало, напевне ж, гараздувало? Та ні, не зовсім. Ні? Та невже!

Таки ні. Кокстаун не вийшов зі своїх горен з усіх боків ясний, мов золото, що не боїться вогню. Насамперед диво брало ось із чого: хто ж належить до тих вісімнадцятьох сект? Бо як хто до них і належав, то не робітники. Аж чудно було ходити містом у неділю вранці та бачити, як мало їх, зачувши бузувірське калатання дзвонів, що доводило до нестями людей хворих чи нервових, виходить зі своїх тісних помешкань, зі своїх вузьких завулків, покидає вуличні перехрестя, де вони знуджено стовбичили, байдуже, мовби те їх нітрохи не тичеться, дивлячись на чисту публіку, що йшла до церкви чи каплиці.

І не лишень прибульцям те впадало в вічі: в самому Кокстауні була спілка, члени якої до кожної сесії надсилали Палаті громад гнівні петиції, де вимагали парламентського декрету про те, щоб силоміць нагинати цих людей до побожності. Було ще й Товариство тверезості, що нарікало на прихильність робітників до чарки і доводило статистичними таблицями, що вони справді пиячать, а на бесідах за чаєм члени його запевняли, ніби ніякі сили, ні земні, ні небесні (опріч хіба медалі Товариства) не можуть віднадити їх від цієї звички. Далі були ще аптекарі, які, знов же статистичними даними, доводили, що коли робітники не пиячать, то вживають наркотиків. Далі ще й тюремний священик, людина з великим досвідом, своїми статистичними даними, разючішими за всі попередні, показував, що робітники вчащають до гнізд розпусти, де слухають неподобних пісень та дивляться на неподобні танці, а може, й самі співають та танцюють. Злочинець Н., на двадцять четвертому році життя засуджений до вісімнадцятьох місяців самотнього ув’язнення, сам сказав (хоч слова такої людини навряд чи гідні великої віри), що згуба його почалася з такого-от кипіла і що коли б він туди не попав, то напевне довіку б лишався порядний і чесний, як щире золото. Далі, були ще пан Товкматч та пан Горлодербі, ті самі два добродії, що сю хвилю йшли Кокстауном, — обидва люди надзвичайно практичні; то вони б могли, коли треба, постачити ще більше статистичних даних із власного досвіду й підперти їх баченими на власні очі прикладами, а з тих даних та прикладів було ясно, як білий день, що то не люди, а людці, панове; хоч ви скільки добра їм робіть, а дяки не діждетеся, панове; їм завжди щось не так, панове, а спитай їх, то вони й самі не знають, чого хочуть; і живуть вони, панове, як у бога за пазухою, масло купують тільки свіже, каву п’ють тільки мокко, а м’ясо вибирають тільки найліпше, і все ж завжди невдоволені, і ніякої ради на них нема. Одно слово, як у тому відомому дитячому віршику:

Давно колись бабця старенька була Й жила лиш із того, що їла й ішла. Хоч їжа й питво їй були вся пожива, А все ж тая бабця не чулась щаслива.

І ось спадав на думку: а можливо, з кокстаунським людом діялося те саме, що й з Товкматчевими дітьми? Бо ж чи може хто-небудь, при доброму розумі бувши та обізнаний більш-менш із цифрами, серед білого дня не бачити, що одну з найперших життєвих потреб кокстаунського робітництва цілі десятки років умисне нехтувалося? Що й у них є якась уява, і вона потребує виявлятися вільніше, а не душитися в лабетах? Адже що триваліша й одноманітніша їхня тяжка праця, то гостріша виникає в них жадоба якоїсь передишки, якоїсь відміни, якоїсь розривки, що бадьорила б їх і звеселяла, — якоїсь законної розваги час від часу, хай то буде лишень нехитрий танець під шпарку музику, якоїсь легкої духовної потрави не з Дітодавсової кухні, і ту жадобу треба доконче вдовольняти так, як слід, або ж вона неминуче виливатиметься в те, що не слід, допоки не втратили сили закони буття.

— Цей чоловік живе в Гузирі, а я там ніколи не бував, — сказав пан Товкматч. — Де це, Горлодербі?

Пан Горлодербі знав, що це десь кінець міста, але більше й йому не було відомо. Отож вони спинилися, роззираючись, кого б спитати.

Ту ж мить із-за рогу вибігла дівчинка. Вона мчала щодуху, обличчя в неї було налякане. Пан Товкматч відразу впізнав її.

— Агов, дівчино! — гукнув він. — Стій! Стривай! Куди це ти летиш?

Учениця номер двадцять спинилася, захекана, й чемно присіла перед ним.

— Чого це ти гасаєш по вулиці? — спитав пан Товкматч. — Куди це-годиться?

— Та я… я втікала, пане, — відмовила дівчинка, ледве дух зводячи, — за мною гналися.

— Гналися? — перепитав пан Товкматч. — Кому це треба гнатися за тобою?

Відповідь на те запитання він дістав цілком несподівану: з-за того ж таки рогу раптом вибіг стрімголов безбарвний хлопець Бітцер, з усього розгону тицьнувся панові Товкматчеві в живіт і відлетів на брук.

— А це що, хлопче? — гримнув пан Товкматч. — Що це ти виробляєш? Як ти смієш отак наскакувати на… на людей?

Бітцер підхопив кашкета, що злетів йому з голови, позадкував і, стукнувши себе щиколотками по лобі, промимрив, що він ненавмисне.

— Оце він гнався за тобою, Джуп? — спитав пай Товкматч.

— Так, пане, — відповіла дівчинка неохоче.

— Ні, ні, вона бреше, пане! — закричав Бітцер. — Вона сама перша почала втікати! Ці циркачі як не брехнуть, то й не дихнуть, це ж на весь світ відомо. І ти сама добре знаєш, що циркач як не брехне, то й не дихне! — обернувся він до Сесі. — Це все місто знає, пане, як таблицю множення, що вони такі! А от циркачі таблиці множення й не знають, — додав він, підлащуючись до пана Горлодербі.