У чиїх руках був ніж
Шрифт:
Очі в неї були втомлені, обличчя змарніле.
— Я не знаю… — Вона перебила сама себе, нетерпляче стріпнувши головою. — Нам ие треба було їхати сюди. Ельмо не… ні, ви не зрозумієте… Як би ви могли зрозуміти. Він такий старанний, боїться зробити щось не так. Для нього справжня лука щось вирішувати. Йому не треба було вчитись на лікаря, принаймні не треба було обирати таку важку спеціальність. У нього все виходить дуже добре, поки вш має з ким порадитись. Вам цього не зрозуміти… — Вона безнадійно похитала головою.— І я не розуміла, не розуміла досі, а тепер маю час подумати. Не сплю і все думаю. Я напевне знаю, що він добрий лікар. Тільки дуже близько бере все до серця, ходить і думає.
Вона заплакала, не схиливши голови. Дивилася на Тюге, губи з неї кривились, а по щоках текли сльози. Він не topyx-нувся. Вона витерла носа, підвелась і вийшла.
Повернулася вона вмита. Волосся в неї було мокре, а голос спокійний і тверезий.
— Я ненавиджу це містечко. Спершу ми раділи, що опинилися тут. Ельмо було сорок вісім років, коли він отримав це місце. Ми про це не говорили, проте обоє знали, що отримав він його трохи запізно. Ми аж ожили, коли нам написали, що його беруть. — Вона випила свою чарку і, не задумуючись, налила знов. — Наша дочка тепер у Франції. Стомилася від школи і зробила перерву на рік. Ельмо був проти. Ми переїхали сюди без неї. Він був цілком поглинутий роботою. — Вона раптом злісно глянула на Тюге. — Чоловікам легше. Вони роблять те, що повинні робити. А от ми, так звані привілейовані жінки середнього віку! Скінчивши школу, перемо пелюшки, тоді водимо дітей у садок і з садка. Намагаємось створити якнайбільший затишок у домі, щоб він подобався нашим чоловікам. Але тепер цього замало. Треба йти в ногу з часом, мати свою думку, жити інтелектуальним життям, брати участь у обговоренні сучасних проблем. Лютуєш на саму себе, коли не здатна на це.
Вона закашлялась, захлинувшись коньяком. Тюге терпляче чекав. Вона опустила очі й промурмотіла, більше сама до себе:
— Дочка зневажає мене. Ельмо ніколи так до мене пе ставився, він завжди був добрий. Раз він спробував зацікавитися тими дурницями, з якими я повернулася додому. Але він був надто втомлений, я розсердилася, влаштувала йому сцену, не розуміла, як йому важко. Та жінка… — Вона замовкла.
— Хто? — запитав Тюге. Вона похитала головою.
— Ви маєте на думці Еллу Гансен?
Пані Поульсен стиснула кулаки на колінах.
— Це не Ельмо. Ви розмовляли з ним. Не могли не побачити по ньому, що він і мухи не скривдить.
Коньяку в пляшці поменшало, пані Поульсен явно сп'яніла. Було видно, що вона звикла пити.
— Ви її знали? — запитав Тюге. Вона похитала головою.
— А ваш чолопік добре знав її? Ви самі кажете, що замало приділяли йому уваги. Не могло бути, що…
Пені Поульсен схопилася.
— Ні! — крикнула вона. — Господи, Ельмо зовсім таким не цікавився. Він, йолоп, піїііоз до неї поговорити про місце. яке їй хотілось посісти. І побачив те страхіття. Він був до краю перенапружений. Боявся, що це кине на нього тінь. Господи, хіба так важко його зрозуміти!
Вона здавалася вже не такою певною, як була на початку розмови.
— Ваш чоловік любить музику?
Вона витріщила на нього очі.
— Що ви маєте на увазі? І чого про таке питаєте?
Тюге здвигнув плечима.
— Мене це дуже цікавить. Він ходить на концерти? У вас є програвач?
Вона дивилася на нього, звівши брови.
— Не розумію, до чого це. Ми ніколи не ходили на концерти. Я байдужа до музики, проте Ельмо любив слухати платівки, і в нас їх є чимало.
Коли він попросив дозволу переглянути платівки, пані Поульсен мовчки кивнула головою і пішла поперед нього до суміжної кімнати. Вона недовірливо стежила за Тюге, поки він, стоячи навколішки, докладно переглядав одну за одною платівки. Нарешті він підвівся, чемно кивнув їй і рушив до дверей.
— Ми зробимо все, щоб якнайшвидше
Сходи виявилися слизькими. Тюге ішов обережно, тримався за поруччя, а однаково ковзався. Знов почало підмерзати. Тюге не був гімнастом. Суглоби в нього були негнучкі, і він, посуваючись отак до хвіртки, знав, що вигляд у нього кумедний. Звичайний садок навколо звичайного будинку. Ельмо Поульсен не був чимось особливим, і його дружина також. Обоє вони не були призначені на головні ролі, проте доля часом не питає, хто на що здатен.
Вони повечеряли в «Принці». Їжа не додавала їм бадьорості. Чотирнадцять годин! Брант похмуро кивав головою, розповідаючи про свої успіхи в лікарні. Потім Тюге переказав йому свої розмови з Могенсеном і з пані Поульсен.
— Ніяк не можна довідатись, хто батько сина пані Гансен.
Вони доручили це Карлсенові. Елла Гансен уперто твердила, що не знає прізвища батька.
— Могенсен цілком переконаний, що її вбив Поульсен, — закінчив свою розповідь Тюге.
— Такої самої думки й Ларсен, — мовив Брант. — Проте жінки запевняють, що цього не може бути. Його секретарка з великим запалом. А стара відьма з жалем у голосі. — Він посміхнувся, задоволений, що панна Мадсен не його співробітниця. — Поульсенова секретарка напевне терпіти не могла Елли Гансен. її ворожість була надто палка, вона явно ревнувала, хоч твердо заперечувала, що між Поульсеном і вбитою були близькі стосунки. Я натрапив там на одну милу дівчину, сусідку й приятельку Елли Гансен. Вона втекла від мене. Спробую зустрітися з нею ввечері. Тюге схвально кивнув головою.
— Чудово. Слухай, усе-таки дивно виходить із тією платівкою.
Брант невдоволено скривився. Вічно цей Тюге чіпляється за дивні дрібниці.
— Єдина така серед усіх! Може, вибрана для Поульсена? Я переглянув у нього весь набір платівок. Найбільше там Чайковського. З творами Скрябіна немає жодної, і він казав, що не знає цього композитора. І чому обгортка валялася на підлозі? У квартирі загалом було чисто й прибрано.
Звичайно, були й кращі часи, гарні, спокійні дні, коли все йшло так, як належало. Приємні розмови за кавою в котромусь відділенні або після операцій, якщо чергувала Елла. Він відпружувався, слухаючи її коментарі, заражаючись її добрим гумором. Лісу він також швидко оцінив. Вона давала йому добрі поради, і так тактовно, що він не почував себе ані ображеним, ані збентеженим. Але ці приємні згадки ніби дрібніли поряд з іншими — зі згадками про всякі прикрощі.
8
Це було через кілька місяців після його приїзду. Він підписував лікарняні листи. Ліса вкладала їх у конверти. Вони обоє аж здригнулися, коли до кабінету ввірвалась Елла. Вона щільно зачинила за собою двері і, відсапуючись, сказала:
— Ельмо, Ларсен оперує Флемінга Шміта, ти знаєш, того, з профспілки. Ти б не міг заглянути до операційної ніби випадково? Мабуть, випадок важкий. Він близький приятель Карла Якобсена. Той просив, щоб я трохи його підтримувала.
Ельмо глянув на Лісу, але вона відвернулась до нього спиною. Тож він підвівся, зайшов до операційної і підступив до Ларсена.
— Слухай Антоне, там дзвонить Карл Якобсен, хоче знати як справи. Вони близькі приятелі, наскільки я зрозумів.
Ларсен повернув до нього спітніле обличчя.
— Складний випадок, — мовив він і знов нахилився над хворим.
Ельмо підійшов до столу й зазирнув через його плече. Ларсен накрив серветкою розтин, обернувся й простяг руки, щоб йому сполоскали їх.