У чиїх руках був ніж

Амдруп Ерік

Ельмо шпурнув газету й ліг на лежак. Як той К. Я. може таке писати, адже це зовсім не його думки! Він задовольняв бажання Могенсена, але чи є в його словах хоч крихта правди? Вони дійсно роблять, що тільки можуть. Але навіщо цей фіміам! Ну, Ларсенові стаття сподобається.

Антон Ларсен був багато популярніший серед пацієнтів, ніж Поульсен. Він випромінював із себе компетентність і авторитет, і це підносило його на недосяжну висоту. Він умів дуже чітко й гарно висловити кожну свою думку, до того ж мав почуття гумору, був досить дотепний, через що останнє слово часто залишалося за ним. Але він не перегравав, навпаки, не раз підсовував якесь рішення Поульсенові й робив вигляд, наче це той дійшов до нього. Спочатку їхні стосунки складалися добре. На першу вечірку в себе пані Ларсен запросила Доріт, а відразу після того Поульсени

прийняли їх у своєму щойно опорядженому домі. Сусанна була залізна жінка, вона допомагала чоловікові в його широкій приватній практиці, а крім того, вела в містечку недавно утворений жіночий гурток. Перед цим вони розпустили гурток хатніх господинь, у якому Сз'санна також була головою. На Ларсенове шістдесятиріччя Ельмо й Доріт опинилися в колі містечкової верхівки. Було дуже врочисто. Після того Доріт кілька днів ходила в піднесеному настрої. Ельмо справді щасливо впорався з промовою. Вони багато сміялися. Настрій був приємний, дружній. У цій маленькій громаді всі цікавились одне одним не тільки з чемності, а й насправді, і всі допомагали одне одному. Взяти хоча б лікарню. Архітектор Бойтель будував її і тепер наглядає за нею. Син бургомістра Альс-Єнсена постачає їй зі своєї фабрики пластмас матеріали одноразового користування, його зятеві, електрикові за фахом, довелося взяти на себе догляд за апаратурою. Янсен, Могенсенів небіж, дбав про тс, щоб у лікарні ніколи не бракувало м'яса й було з чого робити бутерброди. Багато було спільних справ, і про них багато говорили. Могенсен довго розводився про чудовий персонал лікарні. Поульсен почував себе ніяково від того, що той весь час вихваляв його незвичайні здібності. Та Ларсен підморгнув йому з-за келиха з коньяком. Мовляв, довіра — половина успіху в лікуванні.

— О, Яльтесен! — Альс-Єнсен відхилився на спинку стільця й оглянувся навколо. — Він був дивовижна людина, знаєте? Ти, Антоне, знаєш. Він сам себе створив. Як і ще дехто. — Він захихотів і підморгнув Поульсенові.

Бургомістр Алькюбіна був чоловік сповнений чару й любив наголошувати на тому, що він вибився з самого низу. Ті, хто знав його батька, вважали, що той був не найпоряднішим керівником ремісничої майстерні. Але останні батькові друзі вже перемерли, і кому це заважає? Історія бідного хлопця, який став першою людиною у своєму місті, навіть повчальна.

— Яльтесен приїхав сюди як лікар-практик, молодий і енергійний, мов сам сатана. Ох, перепрошую. — Він вишкірив зуби в бік своєї дружини. — Яльтесенові замало було виписувати рецепти, він хотів ще й різати. Спершу оперував тільки грижі, але кожної відпустки їздив до Німеччини поглянути, як вони це роблять. Коли помер попередній головний лікар, Яльтесена призначили на його місце, й так усе почалося. Тоді лікарня мала невеличке приміщення, Поульсене. Те, де тепер епідемічне відділення. Але Яльтесен рік у рік розгортав свою діяльність. їздив за кордон на практику й відвідував лекції для лікарів. Ми побудували для нього ще один корпус. Про це подбав мій попередник. Але й він виявився надто тісним. Бо до нього йшли хворі з усіх Усюд. Навіть здалеку! Довелося врешті визнати, що потрібна нова лікарня. От ми її й маємо.

Поульсен слухав його зацікавлено, але в душі був обурений. Навіщо творити таку легенду? А бургомістр провадив Далі:

— Здібний був чоловік, їй-богу. І працьовитий, як віл. Особливо останніми роками. О шостій ранку щодня влаштовував обхід усієї лікарні. Правда, Б'єрне? Ти добре пам'ятаєш, бо тобі доводилося вилазити з-під теплої перини й супроводжувати його.

Він ляснув завідувача лікарні по плечі. Сивий чоловік мляво всміхнувся. Він завжди був привітний, проте якийсь невпевнений, опускав очі, ніби почував себе винним. Він був удівець, але дружина лишила йому пасербицю, яка скрізь ходила з ним і завжди була насторожі, ладна, коли треба, стати на його захист.

— Старий був шанолюбний, — захихотів Альс-Єнсен, костюм якого, пошитий у кравця, свідчив, що він теж далеко не байдужий до свого вигляду. — Раз на тиждень він стригся в перукаря, а бороду плекав сам. Страшенно дбав про свій вигляд. А який був патріот! Пам'ятаєте свята? Всі медсестри й лікарі вишиковувалися в довгу лаву, а він підіймав прапор, співаючи: «Будь горда, вільна…» Просто тобі король, і вигляд мав такий, — докінчив переконаний соціаліст.

Коли вони повернулися додому, Доріт захотіла перед сном випити чарку. Пані

Ларсен пообіцяла ввести її в жіночий гурток, а крім того, було ще кілька курсів з дуже цікавими темами. Чарки виявилося забагато, ноги в Доріт не дуже слухались, коли вона лягала в ліжко. Поульсен також був збуджений, не хотів спати. Він накинув пальто на смокінг і вийшов прогулятися. З моря напливав туман. Поульсен ішов, наче між хмарами, відчував їхні обриси і мерз в обіймах їхньої крижаної вологи. З телеграфних дротів і з дерев капало, за живоплотами майже не видно було будинків, хіба що в якомусь світилося вікно червонястим, бляклим, розкладеним на барви веселки світлом. Через вулицю прошмигнув кіт. Асфальт скінчився, під ногами зашурхотіла жорства. Яке мале це містечко — не зоглядишся, як ти вже на околиці. Поульсен зупинився на мості, зведеному над залізничною колією. Він сперся на поруччя й задивився в туман. Червоне світло сигнальних ліхтарів зависало в ньому, наче тьмяні зірки. Ось світло змінилося на зелене. Гуркіт поїзда почувся раніше, ніж його стало видно. Найперше показалося переднє світло. Поульсен зібрав слину і плюнув, простеживши за нею очима, поки вона впала між рейки перед тим, як її мала закрити густа тінь вагонів. Вертаючись додому, Поульсен насвистував. Він відразу заснув. Та за годину по нього подзвонили з лікарні.

Відтоді міст став для нього постійною метою вечірніх прогулянок. Він зупинявся біля поруччя й дивився на рейки, що пролягали в нескінченність, туди, де теоретично колись мали б зійтися. Якось у тій далині він побачив марево, білий будиночок: рейки вели просто до його дверей. Марево мріло тільки одну мить у мерехтливому теплі, що здіймалося від нагрітої сонцем колії. І зникло, коли він спробував роздивитися на нього докладніше. Фата моргана, нереальний відблиск якоїсь далекої дійсності, миттєва поява чогось такого, що він не був настроєний побачити. Якби можна було затримати те видиво… Та воно більше не поверталося. Поульсен ходив туди щовечора, байдуже, яка була погода. Якщо плювок падав перед паровозом, наступний день виявлявся добрий. Якщо він падав на поїзд, Поульсен почував себе непевно і сон приходив не швидко. Він стерігся, щоб його ніхто не побачив, і вдома нічого не розповідав.

Ельмо Поульсен підвівся й почав ходити по тісній камері. П'ять ступнів уперед і п'ять назад, знов п'ять уперед і п'ять назад. Якби йому тепер сон, коли в нього нарешті з'явилась можливість досхочу виспатись і ніякий дзвінок його не збудить.

Спершу все йшло просто таки добре, проте персонал більше любив Ларсена. Той був веселіший і не такий вимогливий. До того ж він краще ладнав з пацієнтами. Це Стен, один із найкмітливіших його помічників, звернув увагу на пані Колле.

— Чи хтось оглядав уважніше ту жінку-каліку з другої палати? — запитав він, коли вони пили каву.

— Все минуло, ніякого запалення сліпої кишки в неї не було, можна її виписувати додому, — сказав Ларсен.

Проте Стена це не переконало.

— Так, але… ви її оглядали? Вона давно вже не може ходити, в помешканні все влаштоване так, щоб їй було зручно, У дверях нема порогів, у всіх кутках є дзвоники, вона може подзвонити з будь-якого місця, де саме сидить. От тільки я не бачу в її ногах ніякої хвороби.

— Яльтесен оглядав її п'ять років тому. Тоді в неї почалося це з ногами, цілком раптово. Так, досить дивно. Але вій Епа; кав, що нічого не можна зробити. Виписуйте її додому.

Стен нерішуче кивнув головою.

— Я сьогодні буду у відділенні Й можу оглянути її,— сказав Ельмо.

То була худа, бліда, пригнічена жінка років за тридцять з виразом хронічної за; хут;:і на обличчі. Ельмо почав докладно оглядати її з дедалі більшим подивом.

— Ви зовсім не можете стати на ноги, пані Колле?

Вона похитала головою. Очі в неї були блискучі й дивились убік.

— Таки зовсім не можете? — ще раз запитав він.

— Ні,— відповіла вона. Ельмо ще раз оглянув її.

— Ви ніколи не зверталися до невропатолога? Жінка похитала головою. Доктор Яльтесен лікував її від самого дитинства. Як і багатьох своїх пацієнтів. Яльтесен був присутній при їхньому народженні, на його очах вони росли. Він лікз'вав їх у шкільні роки, знав їхні родини, їхні особливості і вразливі місця, все те добре й погане, що успадкував їхній організм.

Ельмо сів на край ліжка і взяв її за руку.

— Ми покличемо спеціаліста, щоб він оглянув вас, пані Колле. Я думаю, що ви знов зможете ходити.