У промінні двох сонць
Шрифт:
— Отой патрончик.
— Ото мі-кро-фон?
— Так. Усе, що тут звучало, — занотовано там, у них…
— Який жах? Що ж тепер робити?
— Покладіть на місце, хай усе буде так, як і було. Щоб вони не дізналися, що ми… Розумієте, мені треба ще хоч тиждень…
— Добре, добре, так і зробимо.
Марта пішла, нагримала на звіряток, підняла сумку, поклала туди патрончика і повісила на етажерку. З сусідньої кімнати линула музика. Тигреня та левеня пильно позирали на людей, немов хотіли спитати: чому не даєте нам бавитись?
— Ну, що, може, почитаємо? —
— Вам треба більше ходити, ходити до втоми, — серйозно відповів Туо.
— То, може ви пройдете зі мною? — кинула змовницький погляд.
— Я хотів би попрацювати… — сказав Туо. — Ніяк не відновлю формулу синтезу кварків.
— Ах, вам усе наука й наука!..
— Та якщо б хто-небудь тут вивів таку формулу… його озолотили б!
— Ах, те золото… багатство, — зітхнула дівчина. — Чого всі женуться за грішми, винищуючи найбільшу свою цінність — душу? Ви про це не думали?
— У нас на Філії такого явища немає. У нас немає наживи, розумієте, немає такої пристрасті — загрібати до себе, складати, замикати, хоч ти його й не споживеш. А метали і мінерали відіграють тільки природну роль…
— А в нас є метали благородні, а є парії. Особливо в пошані золото. Ви про золоту ванну читали? В Японії на одному курорті, здається Фунабара, поставили золоту ванну. Всі поспішають туди, щоб скупатися, хоч кілька хвилин коштує тисячі. Поспішають, наче на прощу до Рима або в Мекку… Деякі дійшли до того, що… гризуть ванну, стараються відкусити хоч шматочок. Ламають зуби, а кусають. Он до чого дійшла наша цивілізація! Кажуть, власники курорту думають поставити платні золоті унітази…
— Дивно, що у вас тут не розуміють дикості та, зрештою, і глупоти отакої зажерливості, божевілля…
— Є такі, що розуміють… є благородні душі… А багато хто має кредо: людина людині вовк.
Марта рушила до виходу. Туо мовчки пішов за нею.
Вечоріло. На озері було тихо, навіть качки не плюскотіли. Гілля плакучих верб нагадували золоті водоспади, і в міру того, як заходило сонце, водоспади на очах рожевіли, ставали кармінними.
Зупинилися за озером. Дівчина тихо сказала:
— Я не могла там говорити… Стає гидко, як подумаєш, що тебе хтось підслуховує. Гидко і… страшно. Мене лякає оте Вухо.
— Я вас розумію, Марто. Але… опануйте себе, вам не можна хвилюватися.
— Ах, Туо, хоч ви мені не кажіть отого “не можна”! Я стільки його наслухалась… Та що ж то за життя без хвилювання?
— Негативні емоції руйнують нервову систему… Заждіть, я ще не докінчив. Коли я кажу, щоб ви щадили свою нервову систему, я маю на увазі період одужання.
— Ну, хіба що… — усміхнулась Марта.
Повернулися до будинку в сутінках. Незабаром і Аніта прийшла.
Тільки переступивши поріг, ніяково усміхнулась:
— Вчора я забула сумку…
Марта кивнула на етажерку:
— Онде я її повісила, щоб ці бешкетники не дістали. — І посварилась пальцем на звіряток, що розкошували посеред кімнати на килимі.
Туо стояв, склавши руки на грудях.
Аніта взяла сумку, розкрила, заглянула, як це вона робила й раніше, і… мовчки
Але Аніта почала розмову без ніякої обережності. Тримаючи в руках сумку, голосно спитала:
— Ну, як ви тут без мене? Добре попрацював, Туо?
За нього відповіла Марта:
— Сушить собі голову над тією клятою формулою…
— Якою? — прохопилась Аніта.
— Формулою збагачення! — засміялася Марта і по-змовницькому зиркнула на Туо. — Певне, хоче стати мільйонером.
Аніта запитливо подивилась на свого нареченого.
— Вона має на увазі формулу синтезу… — сказав, переступаючи з ноги на ногу. В його скронях ніби гуділи дроги високої напруги. Ах, Аніто, Аніто… Значить, вони вже знають про його прилад з діамантом…
— Ах, ті формули! — удавано весело вигукнула Марта. — Казав у нас один у коледжі: формула — як синя щука, її важко впіймати.
— Енергетика на Філії ґрунтується саме на реакції кварків, — продовжив Туо. — Принцип, звичайно, мені відомий, а от…
— Що “а от”? — Аніта аж сіпнулася до нього.
— Формулу вивести важко… — холодно проронив Туо і додав: — Особливо в таких умовах в такій атмосфері.
Певне, якісь нотки в його стриманому голосі стривожили Аніту. Білі пальці її безладно заворушилися на чорній сумці. Кинула кілька насторожених поглядів на Туо, потім на Марту. Відчула щось неприродне, удаване, якусь холодну стіну… Її наче струмом ударило: дізналися! Викрили! Жбурнула сумку на канапу і, важко дихаючи, схиливши голову, мовчки пішла до виходу. Туо постояв трохи, вагаючись, а тоді пішов слідом. А Марта підвелася, взяла тигреня на руки і безтурботно загомоніла до нього:
— Бач, капосне!.. Хіба ти знаєш, що таке любов? А чому ж ти соваєш свого носа куди й не слід? А ти, халамиднику, чого так позираєш? — легенько штовхнула ногою левика.
Пішла до другої кімнати і ввімкнула музику.
Туо наздогнав Аніту на темній алеї поблизу ведмежого павільйону. Почувши його кроки, дівчина зупинилась, злягла грудьми на металеву загорожу і заплакала. Тишу проймали найрізноманітніші звуки — похрипування звірів, їхнє важке сопіння, якісь скрипи, кавкання і пирхання. Плач людини, її натужне схлипування дисонувало з тими звуками, здавалося чужим, невластивим оцій тиші.
“Невже звірі щасливіші за людей? — подумав Туо, наближаючись до дівчини. Плечі її сіпались — неначе вона впала на високовольтні дроти, і її трясе струмом. — Що з нею сталося?”
Поклав долоню їй на плече — сіпнулося, затихло. Стояли мовчки, але вона не міняла пози, і Туо бачив її білу шию. Погладив плечі.
— Аніто…
Вимовив її ім’я пошепки, ледве чутно, але вона стрепенулася, наче її кольнули. Обернулась до нього лицем, стріпнула головою, закидаючи назад волосся, і заговорила, давлячись словами: