У промінні двох сонць
Шрифт:
— Впевнений, що Археоскрипт уцілів.
— І його цінність для науки, — додала Марта, — в тисячі разів більша, ніж скарби Тутанхамона.
— Без сумніву, — погодився Фаусто Лабан. — Саме тому я й маю намір запропонувати вам, шановний Туо, організувати археологічну експедицію.
Марта заплескала в долоні:
— Браво! Браво! А мене візьмете в Африку? Скажіть, Туо, візьмете?
Туо всміхнувся самими очима: скільки ще дитячості в цієї дев’ятнадцятилітньої дівчини!
— Ми, звичайно, повністю беремо на себе фінансування експедиції, —
— Так, тоді світ був поділений надвоє: Центрум і Атлантида, — сказав Туо. — А тепер — як осколки після вибуху ядра…
— Не зовсім так, — заперечив Лабан. — Сучасне становище подібне до тодішнього. Світ знову поділився фактично надвоє. Держави групуються навколо двох протилежних полюсів: Сполучених Штатів Америки і Радянського Союзу.
— Скажіть… — Марта подивилась на археолога сумними очима. — І може вибухнути атомна війна?
— Я цього не думаю, — спокійно відповів Лабан. — Зброя настільки руйнівна, що застосувати її означало б знищити цивілізацію.
— Але ж тоді бомби були ще потужніші, в тисячі разів потужніші, а от же… застосували!.. Хіба тоді не знали, що цивілізація загине?
— Все в божій руці. — Лабан скинув очима вгору.
— Мені хотілося б, щоб Археоскрипт послужив справі миру, — сказав Туо.
— Я не заперечую, — вигулькнув до нього очима Лабан, — хоча вважаю археологію наукою, далекою від політики. — І, певне, щоб підкреслити свою думку, додав: — Дуже далекою.
— Те, про що я кажу, — пояснив Туо, — незмірно вище від усякої політики. Ідеться про історичну долю всього людства…
— У нас набагато скромніше завдання, — дозволив собі усмішку Лабан, — наочно підтвердити існування Центрума.
— І Атлантиди, — додав Туо. — В Археоскрипті — експонати з усього світу.
— Отже, якщо ми в принципі погодилися з вами, — Фаусто Лабан розщібнув портфеля, — то можемо розглянути й деталі формальної угоди. — Він вийняв зчеплені великою скріпкою папери. — Будь ласка. Ось проект угоди, оце ось кошторис, штатний розпис…
Марта радісним поглядом дивилася на папери і була трохи здивована, що діловитість Лабана зовсім не зворушує Туо.
— Само собою зрозуміло, — провадив далі археолог, — що ми просимо вас керівництво експедицією взяти на себе.
— Ви досі не сказали, хто це “ми”, — зауважив Туо. — Яку організацію ви представляєте?
— Яку організацію? — скривив губи Лабан. Здалося навіть, що він трохи розгубився. — Хіба я ще не сказав? Та ось же на бланку написано: Фонд по дослідженню пам’яток античності. Нам відкриють рахунок в одному з швейцарських банків.
Туо поклав руку на папери:
— Гаразд, я подумаю. Ви можете завітати завтра в цей же час?
Марта здивовано подивилась на Туо, мовляв, що ж тут іще думати? Це ж те, чого ми марно добивалися…
— Якщо
Туо пройшовся по кімнаті, потім зупинився біля столу.
— В наслідках я впевнений. Можна сконструювати прилад, який дасть нам змогу точно визначити місце, де заховано Археоскрипт… Але ви ж розумієте, що справа дуже серйозна, треба все обміркувати перед тим, як зважитись.
“Певне, хоче порадитись з Анітою… — подумала Марта. — Але ж він її любить!”
— Отже, я прощаюсь. — Фаусто Лабан подав руку спершу Марті, а потім Туо. — До завтра. Сподіваюсь, ми дійдемо згоди.
Коли він пішов, Марта накинулась на Туо:
— Ну, й ви, от уже ви! Що вас зупиняє? Чи вже засвоїли поведенцію наших ділків…
Туо поклав їй руку на плече:
— Це, Марто, дуже серйозний крок. Ви хочете знати, чого я не погодився одразу… Так от, я й сам би хотів це знати…
— Аніта? — лукаво усміхнулась Марта.
— Може, й Аніта. Без неї я не поїду.
— Вона з вами скрізь піде! Ви ж такий… мужчина… — І раптом без ніякого зв’язку додала: — А П’єр був зовсім пусте місце.
Яхта “Аспазія” прямувала до Алжіру. Зранку море було спокійне, але після обіду піднявся вітер і почав потроху, але завзято розколихувати море. На фіолетових хвилях з’явилися білі гребені, важкі вали гойдали суденце, з шумом прокочувались уперед, ніби сердито гналися за кимось. Вітер заносив бризки на палубу, і вони торохтіли по брезенту, як шріт.
“Яка сила, яка енергія! — думав Туо, дивлячись на розгойдане море. — І краса… Кольори… скільки відтінків!”
Туо любив бушування стихій. Бувало, і там, на далекій Філії, розбурханий океан викликав у нього почуття, схоже на екстаз; коли починався шторм, він обов’язково скеровував свого підводного човна до поверхні, виринав у хвилі, а потім, ризикуючи розбитися, здіймався над ними і летів, летів… Але там, на Філії, вода в океані іржава, а тут ось фіолетова, особливо красива, не можна очей відірвати!
Тримаючись за поручні, до нього підійшла Аніта. Вітер то надимав їй плащ, то обліплював ним її постать. Стала поруч, Туо намагався затулити її од вітру.
— Краса!
Хоч вітер зіжмакав слово і пожбурив його за борт, У гугогняву хвиль, Аніта почула і всміхнулася. Так, було щось красиве у цьому рухливому громадді, якась дика гармонія. Аніта почала стежити, як здіймається, виростає хвиля… Настає момент, коли вона, дійшовши своєї кульмінації, зупиняється, застигає. І тоді це — великий гірський хребет, он з-під білої вершини униз побігли струмки, ріки виповнюють долину, вирують… І раптом гора важко осідає, провалюється, і натомість здіймається нова, формується із небуття, щоб через кілька Секунд і собі зникнути, поступитися місцем іншій. О, знову… Ще… ще… Геологічні катаклізми!