У промінні двох сонць
Шрифт:
Аніті стає чомусь сумно, і вона щільніше притуляється до Туо. Він пригортає її за плечі, тепло його руки заспокоює, так вони довго стоять мовчки, дивлячись в морську далечінь.
Що то їх чекає в Сахарі? Аніта не вагалася й миті: їхати чи не їхати? Їхати! Адже Туо марив тими розкопками, нарешті лід недовір’я розтав, є всі можливості зробити таку велику справу… І головне — Туо визнали, за ним не полюють, йому не треба ховатися. Навіть їй дали спокій, більше не викликали до того бульдога. Ах, яка вона була рада, коли Туо погодився і підписав усі документи! Правда, формальності його здивували. Хоча з літератури, з газет він уже знав, що стосунки між землянами, навіть інтимні, скріплюються папірцями, та одне діло знати теоретично і зовсім інше зіткнутися з цим на практиці. Особливо
Аніта полегшено зітхнула. Приготування закінчились, і ось вони в морі. Вона опікується медичною частиною, Марта — секретарка-літописець (десь лежить зараз у каюті та нудьгує за своїми).
Аніта час від часу заглядає в трюм: чи не залило там кліток із птахами? Ні, здається, все гаразд.
Сонце над заходом — велика червоняста куля ховається за хмарою, що причаїлась аж на обрії. Через кілька хвилин воно виглянуло у вузький проміжок — і вже не кругле, а довгасте. Між двома темними стрічками — брусок розпеченого металу.
Аніта штовхнула Туо і вказала на сонце. Він подивився і проказав їй на вухо:
— У нас майже таке! Тільки трішки фіолету!..
“Як це дивовижно, — подумала Аніта, — жити під одним сонцем, а потім під іншим… Чи побачу їхнє сонце зблизька? Чи буде воно таке гарне мені, як наше? Рідне сонце, сонечко… Ти дало людині життя, в твоєму сяйві наша колиска, тобою ми й живемо…”
І враз на неї напав страх. Як це так — покинути своє Сонце і переселитись до іншого? Своє Сонце… Он воно поринає, поринає, зникло за хвилями. Але хмари ще горять його вогнем, іскряться, тліють, ще кидає воно свої відсвіти на розбурханість моря, на його водяні гори, приглушений шум і різкі посвисти вітру. Нема Сонця і є воно! А невже вона таки покине своє Сонце? Туо не закінчив того апарата з діамантом, везе з собою, та хіба там, у пустелі, в нього буде мало клопоту? А може, він… залишиться на Землі? Знайде Археоскрипт — стане відомим на весь світ… А вона б ще вчилася, одержала б диплом лікаря…
Аніта зітхнула.
— Ходім, Туо!
Ловлячи поручні, рушили вздовж палуби. Вітер шалено кидався на них, шарпав одіж, забивав подих. Палуба то здіймалася перед ними, то опускалася — хитюча, ковзька.
Вскочили в коридорчик, зачинили товсті двері. — гул клубочився зокола, а тут тихо і тепло. Аніта стала навшпиньки, обхопила Туо за шию і поцілувала його солоні від бризок щоки.
— Скажи, ти любиш Землю? Полюбив?
— Дуже!
Туо вхопив її на руки і поніс по коридорчику. Ступав обережно — його хилило то до одної стіни, то до другої.
— Пусти, впадеш! — сипала сміхом і ще міцніше обіймала його плечі.
Тільки біля дверей каюти поставив її на підлогу.
— Неси далі! — Аніта грайливо скочила йому на руки. — Про Марту забули? До неї, до неї!
Пустуючи, як діти, дісталися нарешті до Мартиної каюти.
Дівчина лежала в ліжку з книжкою в руках. Тьмяне світло плафона падало на її обличчя, великі очі були в тіні і від того здавалися ще більшими.
— Де ви були? — в її вигуку прозвучала і радість і дружній докір.
— Дивилися в очі стихії! — сказала Аніта.
— Ну, й які ж вони?
— Такі, як у тебе.
Подруги засміялися.
Туо спитав, як Марта почуває себе. За неї відповіла Аніта:
— Коли б оце звірята були…
— А ви знаєте, я ж хотіла викрасти хоч тигрика, зоопарк не дуже збіднів би. Але ж подумала: втече в Сахарі…
— Нічого, доглядатимеш птахів. На ранок будемо в Алжірі, відпочинемо там, правда? А звідти як — машинами, літаком?
— Що організує Фаусто Лабан, — сказав Туо.
— Ой, хоча б швидше Алжір! — вигукнула Марта. — Треба ж листа послати батькам.
— Я вже для мами приготувала, — хитнула головою Аніта. — Вийшли кривуляки — хіба ж тут можна писати? — але мама розбере.
— А я своїй мамі… — зітхнув Туо, — посилаю думки…
“Дорога
Про те, як ми перепливли Середземне море, я вже писала. Тепер про Алжір. Чудове, красиве місто! Займаємо невеликий модерний особняк (є садок) трохи вище верхньої дороги, яка дугою оперізує місто. Воно внизу перед нами, як на долоні. При сонці — біле, ясне, веселе. Звідси його оточують гори, звідти — море. Звідси — значить, з півдня, звідти — з півночі. Море гарне-гарне, синє, сиве вдалині. Дивлюся і думаю: за морем, далеко-далеко мама читає гороскопи. Цікаво, який там гороскоп на ці дні? Та що б там не випадало, нехай мама не хвилюється. У нас все іде добре. Туо передає мамі вітання. Він зараз дуже зайнятий — конструює чутливий прилад, який допоможе знайти Археоскрипт. У тому бункері мусить бути якийсь маяк — увесь час сигналізує, п’ятдесят тисяч років. Не подумай, що радіо — зовсім інше, Туо знає, о, як він багато знає! Біля нього я почуваю себе такою дурненькою, такою темною… І за що він полюбив мене? Що вже археолог Фаусто Лабан освічена людина, а й він тільки очима кліпає, коли Туо починає говорити на яку-небудь наукову тему. Цей Лабан — діловий чоловік, усі клопоти на ньому, Туо займається тільки своєю апаратурою.
А ми з Мартою ходили в старий арабський квартал. Кривенькі, дуже вузенькі вулички (машина й маленька не пройде), збігають униз. Кам’яний жолоб, сонця нема. Але чисто, підметено. Хвіртки, двері, за ними можна побачити тісні дворики. Діти виглядають. Не бачила, щоб хоч одне усміхнулось, мені здається, що вони взагалі не вміють сміятися. Хотіла дати котромусь цукерку — не взяло. Подивилось, одвернулось і мовчки пішло.
В одному з двориків нам з Мартою показали дві акуратно прибрані могилки під стіною. Романтична історія з часів середньовіччя. Там поховані дві сестри — принцеси, які покохали одного красеня. А вдвох любити одного магометанська релігія забороняє. Їх ув’язнили в тому дворику, там вони померли і поховані. Унизу на широкій вулиці бачили їхній палац — чудова споруда в арабському стилі з фонтаном у дворику.
Ми були вдвох, я подивилася на Марту й питаю: а чи ми не схожі на тих принцес? І признаюсь мамі, в цих словах був не тільки жарт. Марта інколи так дивиться на Туо, що в мене аж серце щемить. А вона зараз така гарна стала, хто не знає, то не повірить, що кілька років не володала ногами. Ну, вона молодець. Подивилась на мене та й каже: “Чи ти збожеволіла, Аніто, чи вчаділа? Хіба я не твоя подруга? Та й Туо не такий, як тобі не соромно щось подібне думати?” Обняла я її, постояли ми так, і аж полегшало на серці. Мама ж сама була молода і знає. Потім, в особняку, Марта показує кілька картонів, і з кожного дивляться її величезні очі: “Уже мене художник малює!” А я й не знала, що наш патлатий художник ходить за нею тінню. Поки там ще розкопки, то він її замальовує. Вона така гарна, що я не здивуюсь, коли й наш кінооператор направить на неї об’єктиви. Поки що знімає Туо, старається так, щоб він і не помічав. Це, каже, буде золота стрічка, — людина з іншої планети! Він і Марті радив: записуй усе, занотовуй кожну дрібничку — все буде цікаво. Не знаю, чи вона записує, паперу в Марти вистачає, а мені все лягає на серце. Чим я заслужила в бога таке щастя?
Цілую маму, і нехай мама скоро не жде і марно не хвилюється, розлука тільки почалася”.
“А оце вже пишу мамі з Сахари. Атлаські гори бовваніють позаду. Гай-гай, скільки попереду простору! Ідемо на південний схід по скам’янілих пісках і день, і два, а навколо та сама пустеля. Пологі горби, сухі видолинки, подекуди чахлі стеблинки. Пісок, пісок… А то щебінь, галька, гравій… Аж не віриться, що тут у давнину жила більша частина людства, росли сади, земля давала людям урожай. Туо каже: тому не віриться, що кожен змалечку знає — там Сахара, пустеля. Звикли до факту. А як подумати, то навпаки — не віриться, що пустеля — природне явище. Чому пустеля? Звідки? Пустелі, твердить він, це опіки на обличчі планети, наслідок жахливих катаклізмів. І це, мабуть, так і є. Щебінь і гравій — може, це сліди Центрума? В цьому всі переконаються, коли ми знайдемо Археоскрипт.