Убити пересмішника...
Шрифт:
Джем похитав головою.
— Він захворів, Кел. З ним щось недобре.
— Він що, намагається спіймати себе за хвіст?
— Ні, він робить отак.— Джем опустив плечі, зігнувся і почав широко роззявляти рот, наче золота рибка.— Отак він іде і, здається, нічого не тямить.
— А чи не розповідаєш ти мені казку, Джем Фінч? — сердито запитала Келпурнія.
— Ні, Кел, присягаюсь.
— І швидко він біжить?
— Ні, не дуже, підтюпцем. Він біжить сюди.
Келпурнія сполоснула руки і вийшла за Джемом надвір.
—
Келпурнія йшла за нами, і коли ми поминули будинок Редлі, глянула туди, куди вказав Джем. Тім Джонсон був ще далеченько, але плентався у нашому напрямку. Рухавсь він якось дивно — здавалося, його праві лапи були коротші за ліві. Він скидався на автомобіль, що буксує в піску.
— Наче якийсь кривобокий,— сказав Джем.
Келпурнія дивилась розгублено, потім узяла нас за плечі і потягла швиденько додому. Зачинила за нами двері, кинулася до телефону і закричала:
— Контору містера Фінча! Містер Фінч? Це Кел. Клянуся богом, на нашій вулиці скажений собака, недалеко... біжить сюди... так, сер... Це... містер Фінч... Їй-богу, це Тім Джонсон... так, сер... гаразд, сер...
Вона повісила трубку, а коли ми запитали, що відповів Аттікус, тільки похитала головою. Потім знову підбігла до телефону, загриміла важелем і сказала:
— Міс Юла Мей... ні, я вже поговорила з містером Фінчем, більше не з'єднуйте... Послухайте, міс Юла Мей, чи не могли б ви подзвонити міс Рейчел і міс Стефані Крофорд і всім, у кого є телефони по нашій вулиці. Треба сказати їм, що йде скажений собака! Будь ласка, мем.
Келпурнія прислухалась.
— Я знаю, міс Юла Мей, що нині лютий, але я теж знаю, який собака скажений, який ні. Будь ласка, мем, не гайте часу!
Потім Келпурнія запитала Джема:
— А у Редлі є телефон?
Джем подивився в телефонну книгу і сказав, що нема.
— Вони все одно не виходять з дому, Кел.
— Яке це має значення? Я скажу їм.
Вона вибігла на веранду, ми з Джемом за нею.
— Не виходьте! — закричала вона на нас.
Сусідів попередили. По всій вулиці старанно зачинялися двері. Тім Джонсон ще не появився. Ми стежили, як Келпурнія, підібравши поділ спідниці і фартух, побігла до будинку Редлі. Вмить вона опинилася на веранді і почала тарабанити в двері. Ніхто не відповідав, і вона закричала:
— Містер Натан! Містер Артур! Сказився собака! Сказився собака!
— А їй, між іншим, треба заходити в будинок із задніх дверей,— зауважила я.
Джем похитав головою.
— Зараз це не має значення.
Але даремно Келпурнія стукала у двері. Ніхто не обзивався, здавалося, ніхто її не чув. Келпурнія побігла до задніх дверей, і саме в цей час на доріжці, що вела до нашого будинку, зупинився форд. З нього вийшли Аттікус і містер Гек Тейт.
Містер Гек Тейт — шериф округу Мейкомб. На зріст такий, як Аттікус, але трохи тонший. Довгоносий шериф носив шнуровані чоботи з двома рядами блискучих металевих дірочок, бриджі,
— Не виходь надвір, сину,— сказав Аттікус.— Кел, де він?
— Він уже, певно, десь тут,— і Келпурнія показала на вулицю.
— Він що, біг? — спитав містер Тейт.
— Ні, містер Гек, його всього судомить.
— Може, вийдемо назустріч, Гек? — запитав Аттікус.
— Краще зачекати, містер Фінч. Звичайно вони ходять по прямій, але хто знає. Він може піти по кривій, це було б краще, або вийде на задвірок Редлі. Почекаємо трохи.
— Не думаю, щоб він забрів у двір до Редлі,— сказав Аттікус.— Там загорожа. Певно, піде дорогою...
Я гадала, що у скажених собак виступає з рота піна, що вони бігають, плигають, хапають людей за горло і все це трапляється в серпні. Якби Тім Джонсон поводився саме так, то я б не дуже злякалася.
Нема нічого страшнішого, ніж загадково безлюдна вулиця. Тихо стоять дерева, змовкли пересмішники, зникли теслі з двору міс Моді. Містер Тейт чхнув, потім висякався. Зняв з плеча рушницю. У вікні парадних дверей з'явилося обличчя міс Стефані Крофорд, невдовзі підійшла міс Моді і зупинилася поруч. Аттікус поставив ногу на обніжок стільця і почав повільно розтирати долонею коліно.
— Ось він,— мовив Аттікус тихо.
Тім Джонсон вийшов із-за повороту і плівся дорогою, що огинала будинок Редлі.
— Дивись,— прошепотів Джем.— Містер Гек казав, що скажені собаки рухаються по прямій, а цей ледве плентає, і, здається, для нього завузька дорога.
— Схоже, що його нудить,— сказала я.
— Що б йому зараз не трапилося на дорозі, він не зверне.
Містер Тейт, прикривши долонею очі, подався вперед.
— Справді, він скажений.
Тім Джонсон посувався не швидше від черепахи, але не грався сухим листям, нічого не обнюхував, а несхибно тримався одного напрямку. Ніби його вела, підштовхуючи до нас, якась невидима сила. Було вже видно, як він здригався всім тілом, так кінь намагається одігнати від себе мух; пес то відкривав, то закривав пащу, його кособочило і все-таки тягло до нас.
— Він шукає місця, де померти,— сказав Джем.
Містер Тейт обернувся.
— Йому ще далеко до смерті, Джем, він ще й не починав здихати.
Тім доплентав до провулка за будинком Редлі і зупинився, певно, хотів зібрати останні проблиски свідомості, щоб вирішити, куди ж іти. Ступив ще кілька непевних кроків і тицьнувся у ворота Редлі, хотів обернутися, але не зміг.
Аттікус сказав:
— Гек, можна стріляти, поки він не зайшов у провулок. Бог його знає, кого він там зустріне. Кел, ідіть у будинок.
Келпурнія відчинила двері веранди і замкнула їх за собою на засув, потім передумала і лишила двері тільки на защіпці. Вона хотіла затулити собою щілину, але нам було все видно з-під її руки.