Убити пересмішника...
Шрифт:
Наш батько не робив нічого такого, що робили батьки наших однокласників: ніколи не ходив на полювання, не грав у покер, не ловив рибу, не пив, не курив. Він сидів у вітальні і читав.
Нехай би вже й так, жив би собі непомітно, та де там: того року школа гула від розмов, що він захищає Тома Робінсона, і нічого похвального в тих розмовах не було. Коли я посварилася з Сесілом Джейкобсом і відступила, як боягузка,— пішли чутки, що Всевидько Фінч уже не битиметься, їй, мовляв, татусь не дозволяє. Це не зовсім так: я не битимуся на людях, але інша річ родичі — тут за Аттікуса
Аттікус подарував нам духові рушниці, але стріляти не навчив. Тому дядечко Джек узявся нас трохи підучити, бо нашого батька, як він висловився, рушниці не цікавлять. Одного разу батько сказав Джемові:
— Я б хотів, щоб ти стріляв у бляшанки десь на задвірку, проте знаю, що битимеш пташок. Можеш бити сойок — скільки завгодно, якщо зумієш поцілити, але запам'ятай: убити пересмішника — великий гріх.
Я вперше почула, щоб Аттікус сказав: це робити — гріх, і спитала міс Моді, чому гріх.
— Твій батько має слушність,— відповіла вона.— Пересмішники не роблять ніякої шкоди, а своїм співом дають нам велику радість. Вони не завдають шкоди нашим садам, не в'ють гнізд в амбарах, вони тільки співають, виливаючи нам свою душу. Ось чому гріх убивати пересмішника.
— Міс Моді, наша вулиця дуже стара, правда?
— Вона існувала ще до того, як виникло місто.
— Я не про те,— люди на нашій вулиці всі старі. Навкруги, крім нас із Джемом, і дітей більше немає. Місіс Дюбоз, мабуть, скоро сто років, міс Рейчел теж стара, та й ви і наш батько уже старенькі.
— П'ятдесят років — це ще не старість,— відказала міс Моді ущипливо.— Поки що мене не возять у колясці. Ваш батько, здається, теж ходить сам. Хоча, повинна признатися, хвала богові, що згорів мій старий склеп, я таки стара, бо вже не могла впоратися з ним... Воно, мабуть, і справді так, Джін Луїзо, вулиця наша трохи підстаркувата. Тут з молоді нікого й не побачиш.
— Тільки в школі.
— Я кажу про дорослих молодих людей. Ви з Джемом щасливі, що батько ваш немолодий. Було б йому років тридцять — ваше життя склалося б зовсім інакше.
— Авжеж, інакше. Аттікус нічого не вміє робити...
— О, ти його ще не знаєш,— зауважила міс Моді.— Він ще повний енергії.
— А що він може?
— Ну, хоча б скласти кому-небудь заповіт так вправно, що ніхто не підкопається.
— Диво велике...
— Гаразд, а знаєш, що в нашому місті він найкраще грає в шашки? Коли ми, бувало, приїздили на «Пристань», Аттікус Фінч обігрував усіх по той бік і по цей бік річки.
— Що ви, міс Моді, ми з Джемом завжди виграємо в нього.
— Пора б і зрозуміти, що він піддається. А знаєш, що він уміє грати варгані?
Від такої новини я відчула ще більший сором за свого батька.
— Отож...
— Що отож, міс Моді?
— Нічого. Тобі слід пишатися своїм батьком. Не кожен може грати на варгані. А тепер не вештайся тут і не заважай теслям, біжи додому, я піду до своїх азалій, і мені ніколи буде наглядати за тобою. Ще яка дошка може впасти на голову.
Я пішла
Коли Аттікус прийшов на обід, я сиділа у фортеці: припала до землі і цілилася.
— Ти куди цілишся?
— В міс Моді — трохи нижче спини.
Аттікус обернувся і побачив огрядну мішень: міс Моді нахилилась над кущами у своєму дворі, щось розглядаючи. Аттікус зсунув капелюха на потилицю і попрямував через вулицю.
— Моді,— гукнув він,— хочу тебе попередити. Тобі загрожує велика небезпека.
Міс Моді випросталася, глянула на мене і сказала:
— Аттікус, ти справжній диявол.
Повернувшись, батько велів мені змінити позицію.
— І щоб я більше не бачив, що ти цілишся в когось із цієї рушниці,— сказав він.
А було б непогано, якби наш батько і справді був диявол. Цікаво, що скаже Келпурнія?
— Містер Фінч? Та він уміє робити все.
— Що, наприклад? — не вгавала я.
Келпурнія почухала потилицю.
— Точно не знаю,— мовила.
А тут ще й Джем допоміг — запитав батька, чи не збирається він грати за методистів, на що Аттікус відповів, що він надто старий, щоб грати; чого доброго, можна скрутити собі в'язи. Методисти хотіли будь-що викупити закладену ділянку церковної землі і викликати баптистів на футбольний поєдинок. Батьки всіх мейкомбських дітей, здається, готувалися взяти участь у футбольній баталії, за винятком нашого батька. Джем сказав, що йому навіть не дуже хочеться й дивитися на таку гру, але як би там не було, це все-таки футбол, і не піти неможливо. Він стояв і похмуро спостерігав, як батько Сесіла Джейкобса, граючи в команді баптистів, забиває голи. Ми з Аттікусом стояли поруч.
Якось у суботу, взявши з собою рушниці, ми з Джемом вирушили на полювання — може, трапиться кролик чи білка. Пройшли не більше як п'ятсот ярдів од подвір'я Редлі, коли я помітила, що Джем раз у раз поглядає кудись на дорогу. Поверне голову і зиркне скоса.
— Що ти там побачив?
— Собаку онде бачиш?
— Здається, то старий Тім Джонсон.
— Еге ж.
Хазяїн Тіма Джонсона містер Гаррі Джонсон був водієм автобуса в Мобілі і жив на південній околиці міста. Тім, червоно-брунатної масті пойнтер, був улюбленцем Мейкомба.
— Що він там робить?
— Не знаю, Всевидько. Може, краще вернутися де дому.
— Джем, адже тепер лютий.
— Все одно, треба сказати Келпурнії.
Ми помчали додому і влетіли до кухні.
— Кел, вийди на хвилинку на вулицю,— попросив Джем.
— Чого? Не можу я виходити на вулицю щоразу, коли вам заманеться.
— Там собака, і з ним щось негаразд.
Келпурнія зітхнула.
— Мені нема часу перев'язувати собачі лапи. Там у ванній є марля, візьми і перев'яжи сам.