Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Шрифт:
Правду казати, я її розумів. Цебто, слова розумів, але того, що ховала вона поза словами, не міг спіймати ніяк. Одне я знаю, що коли вона й дійсно заклопотана мистецтвом, то в йому не Олафові дає першу ролю й не його інтереси боронить.
Чи не було в неї такої думки: довідатись, як іде праця у Стефензона, оцінити її, а тоді бачити, як далі бути їй і тому дон Дієгові, якого вона немов продає заради мистецтва?
— Ну, добре, — сказав я. — А коли ви дізнаєтесь, що… робота йде неудачно, як же ви зможете примусити Олафа припинити конкурс? Чи він згодиться на це? І як ви можете брати на себе рішення цього?
Емма й на це мала вже готові відповіді. Судить не вона сама, а батько, який судитиме й на конкурсі. Вона батькові вірить. Як примусити Олафа припинити? На це знайшлась би рада, аби тільки бути певним, що це треба робити. Можна навіть побалакати з ним по щирості, показати йому працю Паблеса, і він сам зрозуміє, що так буде краще.
Щось тут було непевне! В словах ніби була й логіка, й сенс, а почувалось, що не треба вірити, що краще заховати правду, ніж дати її в руки цій дівчині.
— Ну, так я вам скажу цілком щиро! — урочисто й помалу почав я. — Я таки збрехав вам: Олаф був радісний після одвідин вашого батька.
Емма, видно, все ж таки сподівалась іншої відповіді.
— Це дійсна правда? — аж зупинилась вона й пильно-гостро подивилася мені в лице.
Я твердо витримав її погляд. В її темно-синіх, вузько прижмурених очах блиснуло щось, але що саме — я не розібрав, бо Емма хутко одвернулась. Мені здалось, що то було задоволення. А може, насмішка? Але з кого? Невже з мене?
— Ну, дякую! — сказала вона, простягаючи мені руку. — Ви можете вертатись додому. Я тут сідаю на трамвай. Глядіть же, ні слова нікому. А коли що нове виявиться, то будете мені помагати?
— О, з великою приємністю.
Емма дуже мило посміхнулась, міцно стиснула мою руку й хутенько побігла до трамвая. Я подивився на напрям його, — він ішов не в той бік, куди Олаф ходив до Вальдбергів, а в протилежний, швидше в напрямі бульвару Распай.
Але мені, сумніву не було, вона повірила. Ну, що ж? Я постановив пильно слідкувати, щоб не нашкодити цим Олафові. Як тільки помічу, що вона справді має на увазі інтереси його, а не Паблеса, я зараз же скажу їй справжню правду.
Вона таки дбала про Стефензона! Я мусив в цьому переконатись. Щодня вона забігала до нас, дуже мило говорила з Олафом, до мене була надзвичайно привітна, не чіплялась, щоб показали їй полотно, щебетала, сміялась.
Часом і Дієго заходив. Він мені мало подобався. Це був наш типічний «брат художник». Він нічим не цікавився, крім мистецтва, та й то тільки свого власного; балакав на теми еротичні або малярські. Коли на еротичні, то поганенько-солодко сміявся, і сміх у його вилітав такими згуками: кях-кях-кях! Коли ж на малярські, то всіх лаяв, а себе хвалив з такою одвертістю, що ставало навіть не ніяково, а дивно й трохи непокійно: чи не хворий цей добродій? В інших випадках, коли говорилось про політику або про музику й спів Емми (вона серйозно цим займалася), він пихкав люлькою й без нудьги, але з повним байдужжям мовчав. Емма з ним була хороша, часто жартувала, кудовчила йому чуб, але в усьому поводженні чогось не було того, що я помітив в перший раз, коли бачив їх удвох.
Так, Емма рішуче повірила мені! Це було поза всякими сумнівами. Треба було сказати їй правду. Я постановив признатись їй, як тільки вона прийде. Рішив також признатись і Олафові;
Пам’ятаю, постанова ця ясно виникла у мене в Луврі, куди ми ходили з Олафом дивитись Ботічеллі, який для чогось був потрібний Стефензонові.
Але тут виникла одна обставина, яка перевернула догори ногами всякі мої виводи та постанови.
Прийшовши додому — було це вже присмерком, — ми засвітили лампу, й тільки я зібрався повісити пальто, як за мною почувся такий дикий крик Олафа, що пальто випало мені з рук, а все тіло як обценьками здушило. Повернувшись до Стефензона, я побачив, що він стояв перед своїм полотном і обома руками міцно тримав за раму, ніби боявся, що воно втіче. Сам нахилився до його й витріщеними, з чоловічками посеред баньок, очима дивився на щось. Я підбіг, забувши про те, що не можна дивитись, і глянув туди, з чого Олаф не зводив своїх страшних очей. І перше, що я побачив, це була велика жовто-сіра пляма, ряба від смуг, які перехрещувались на всі боки. Смуги були від ножа на тому місці, де була на малюнку голова. Від неї не лишилось нічого, крім одного куточка рота — червоної смужечки. Все було ретельно стерто, вишкрябано, замазано фарбами з фону.
Я в той же мент подумав, що це Еммина робота. Для чого, через що, як, — я про це не мав спромоги міркувати тоді, але знав всею душею, всею злобою знав, що це вона зробила. Тільки вона!
Олаф був у такому одчаю, що мені стало страшно за його. Він більше не кричав, нічого навіть не говорив, не рухався, але це й було гірш усього. Стоячи в тій же позі перед полотном, він пильно, моторошно вдивлявся в його, немов чекав, що ось-ось з його виявиться, хто це й навіщо зробив таку жорстоку, незрозумілу річ.
Я почав обережно говорити до його, але він мене не чув. Тоді я рішив зараз же знайти Емму, привести її сюди й поставити її перед полотном і Олафом. Хай вони самі розуміються між собою!
На щастя, я знав, де жили Вальдберги. Взявши перший автомобіль, який трапився мені по дорозі, я звелів шоферові гнати, скільки дозволяється законом. Хвилин через десять я був у Вальдбергів. Старого дома не було, а Емма спокійно грала в цей час на піаніно. Стріла мене трохи здивовано, — в темному передпокою вона ще не помічала мого стану Але, коли я ввійшов у кімнату й вона тільки глянула на моє лице, спокій її як вихорем здуло.
— Ой! — скрикнула вона. — Що трапилось?!
Я захакався й не міг говорити; серце билось так, що з горла виривались тільки окремі згуки. Але я помічав усе, навіть те, що Емма була в кокетливому капоті, що руки їй легко трусились і вона навмисне перемінила позу й держала їх так, щоб не було помітно дрижання. Але переляк її видався мені цілком щирим. Це я мусив признати тоді ж таки. І не тільки переляк (це природна річ, — вона могла боятись, що її вчинок поділав як-небудь занадто). Ні, вона, видно, щиро не догадувалась, в чому річ. Я перевірив це: користуючись тим, що був задиханий, я навмисне перебільшував цю задиханість і мовчав, стараючись в ці моменти піймати на її лиці яку-небудь одзнаку ніяковості, брехливості, гри. Ні, нічого не було! Вона була тільки злякана, тільки нетерпеливилась і хотіла дізнатись, що ж там сталось.