Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Шрифт:
Побачились ми справді дуже скоро, скоріше, ніж я думав. Олаф, розуміється, програв. Як там одбувалось, я не розпитував. Та й не було б на це часу, коли б і схотів! Олаф зараз же, як тільки коротко й спокійно кинув мені, що виграв Дієго, попрохав мене вийти з дому години на три, — у його мала бути тут одна справа. Я хутко й підозріло подивився на його. Мабуть, я мав при цьому досить комічний вигляд, бо він проти волі засміявся й сказав:
— Ви гадаєте, що я збираюсь стрілятись? Але ж це неекономно — так багато на це часу класти. Ні, це не мій фах. Я ще хочу жити…
Тоді я подумав, що
Я між іншим був чомусь певний, що у його буде Емма. Як вона могла прийти до його в той день, коли була програна другому, я про це не думав; мені уявлялось, що це мусить бути вона.
Дійсно, я пробув більше, як три години. Коли підходив до нашого будинку, ліхтарі вже запалювали.
А у нас, теж правда, застав Емму. Але вона була сама. На столі горіла лампа, чогось неприкрита абажуром. В хаті було щось чудне, але я того не розумів спочатку, тільки почував, що щось не так стало. Моя увага вся зупинилась на Еммі. Вона, очевидно, незадовго перед цим дуже і багато плакала, — очі були червоні, повіки на них опухлі, ніс теж. Але сліз уже не було; коли я ввійшов, вона якось дуже рівно й обережно ступала по хаті, тримаючи в руках лист. Пізнавши мене, вона, не вітаючись, подала мені листа й тихо додала:
— Це вам від Стефензона. Я розпечатала його тому, що думала в йому найти адресу…
І знов заходила. Ошелешений, я машинально почав читати:
«Товаришу Укрен! Я виїжджаю з Парижа. Більш-менш назавжди. Я покидаю вам свої деякі речі. Про це я сказав консьєржці, отже, не бійтесь, що вона вам робитиме перешкоди, коли схочете розпорядитись ними, як вам буде вигідніше. За ательє заплачено за терм. Бувайте щасливі! Дякую вам за все. Стискаю руку. Ваш Олаф Стефензон».
Олівцем була ще приписка:
«Надіюсь, що колись зустрінемось в Парижі. Але це буде при тій умові, що я тоді вже знатиму, як і що маю малювать, щоб не програти Дієгам свого…»
Останнє слово було так закреслене, що я ніяк не міг прочитати. На поміч мені прийшла Емма.
— Ви хочете розібрать, що він закреслив? — спитала вона апатично. — Там було написано «щастя». — І зараз же звернулась до мене з питанням: — Слухайте, Укрен… — Вона помовчала, немов забувши й про своє питання, й про мене. — Ну, нехай так… — махнула вона рукою. — Скажіть, Стефензон говорив вам що-небудь про те, що то я запалила ательє Паблеса? Тільки, молю вас, скажіть правду. Все одно!
— Даю слово, що скажу правду! — гаряче скрикнув я. — Він ні одного слова про це не говорив…
— А як ви думаєте, підозрівав мене?
— Ні. Ручаюсь, що йому і в голову не прийшла ні разу ця думка!
Емма вмить сильно прикусила нижню губу так сильно, що вона вся побіліла й натягнулась. Коли губа лягла на своє місце, на ній синіли глибокі сліди зубів; з одного виступила кров.
— Сама винна… — прошепотіла немов про себе Емма і, повернувшись, не попрощавшись, помалу вийшла з хати.
З Олафом я більше не зустрічався. Чи зустрінусь коли-небудь?
1912 р.
Микола Хвильовий (Микола Фітільов)
13 грудня 1893 — 13
— Маріє! Не будь наївна. Я даю тобі запах слова.
І в цих словах з «Арабесок» відгадка його таємниці, таємниці його життя і його творів, арабесок його долі, його життєвого чину, магії його письма, що хвилювала його сучасників і хвилює нас, його однодумців, супротивників і навіть ворогів Фітільова-Хвильового. Поет, прозаїк, публіцист, організатор літературного процесу. Мрійник і скептик, оптимістичний меланхолік з комплексом вини за загиблі 6 000 000, акромант, лідер українського Відродження, космополіт і націоналіст, співець народних мас і елітної культури. Безнадійно застарілий зі своїм українським месіанізмом Азійського Ренесансу і такий актуальний в культурному й політичному часопросторі сучасної України, яка все ще плутається між «сірими чортиками» світового мільярдера та світового чиновника, між хутуризмом і Європою.
Нині до його таємниці ми лише підходимо, перебираючи ключі до його шифрів, кодів, хоч вони й покладені ним на столі, на поверхні-текстах його публіцистики й художніх творів, невіддільних від неї.
Таємницею залишається досі його біографія, що майже вся складається з білих, а то й чорних плям, насамперед його дійсна ідеологія. Символічна автобіографія його «я», що уся складається з арабесок-ребусів, доносить до нас лише тривожні запахи його доби. Таємниця текстів, самошифрування мислі, яке й було дешифруванням світу-тексту закладені в самій природі символізму, барокової орнаменталістики активного романтизму. Таємничість ця була помножена на вимоги підцензурної літератури доби, доби, яка сама увійшла в історичне життя під численними масками й вимагала масок від своїх підданих. Вимагала езопівського символізму. За таємницею письменників українського Відродження 20-х років стоїть похмура, смердюча, злочинна Жовтнева тайна й наївно-радісна, утопічна тайна нашої «запашної червінькової революції». Бо ж і вони ще досі не розгадані.
Хвилював і хвилює Хвильовий саме цією таємницею «мане, факел, фарес…» його «Силуетів», бо це не лише його таємниця, не лише таємниця революції, це таємниця буття й всевсепізнання кожного з нас, я-в-ми.
Хвилюючи нас, ця тайна вимагає від читача смаку духорозрізнення, смаку Сковороди й антропософії. Вимагає духовної співучасті нашої в творчому пориві письменника:
«На подальшім розділі мій читач зупиниться й продумає те, що він прочитав. Ах, як радісно блукати невідомими чебрецевими шляхами.
Для живої мислі читачевої». («Редактор Карк»)
Редактор Карк
І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюев:
Росіє, Росіє, Росіє моя.
…Стоїть сторозтерзаний Київ
І двістарозіп’ятий я.
П. Тичина
Связан я узловыми дорогами,
На которых повесилась Русь,
На которых тракторы с острогами
Хоронили народную грусть.