Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Шрифт:
Дізнавшись, вона якийсь час мовчки вражено дивилась мені в очі. Вона виразно зблідла й не могла сказати ні слова.
— Господи! — нарешті тихо вирвалось у неї. — Хто ж це… такий безмірно подлий, що зробив це?! Навіщо? Одну голову?
«Це зробив дон Дієго!» — мигнула в мене думка. Що не Емма — за це я міг голову свою дати!
Вона, не переодягаючись, накинувши тільки на себе пальто, зараз же поїхала зо мною до нас. По дорозі я встиг їй розказати докладніше, як ми прийшли, як крикнув Олаф, як він став перед мольбертом. Емма слухала мене з таким напруженням, що часом не розуміла
В ательє ми піднімались зо страхом, чекаючи застати там що-небудь дуже тяжке.
Але, на наше диво й радість, Олаф був майже спокійний. Він варив чай. Полотно було закутано простинею, як раніше, неначе нічого не сталось. Емму зустрів по-звичайному — привітно, трохи стримано, трохи ніби соромлячись і червоніючи на вилицях.
Вона зараз же кинулась до полотна. Олаф посміхався, коли вона дивилась, і не підходив до неї, — він стежив, щоб вода не перелилась.
— Олафе! Хто це зробив? — спитала Емма таким тоном, немов Олаф те знав, але вперто ховав од нас.
Стефензон спокійно розвів руками й промовив:
— Не був тут в той час, не можу нічого з цього приводу сказати. — І загадково посміхнувшись, одвернувся. Погасивши машинку, він поставив чайник на стіл і весело додав: — Хто б то не зробив, панно Еммо, а я йому можу все ж таки дякувати: очевидно, моя робота дечого варта, коли її стараються знищити. Погано тільки те, що це хтось свій, а від свого дуже важко уберегтися. Коли міг раз зробити, то чому не може вдруге й втретє? От тут, знаєте, найбільша біда! Га? Як ви гадаєте, Еммо?
По його посмішці, по поглядах, які він кидав на дівчину, можна було догадатись, що він іменно на неї думав.
Емма так і зрозуміла.
— Ви, здається, думаєте, що це я зробила? — тихо, без гніву й без образи спитала вона, запинаючи картину й одходячи. — О, що ви! — зо сміхом одповів Олаф. — Як я можу це думати, коли консьєржка навіть говорить, що нікого не бачила, щоб приходив до нас. Я питав. Ніхто рішуче не був. А ви ж не могли надіти шапку-невидимку. Та й навіщо вам це? Бог з вами! От таке скажете!
— А я вам усе ж скажу, що це не я… — так же тихо проговорила Емма й підвелася йти.
Стефензон, видно, не вірив їй, але знов зробив такий рух плечима, немов протестував проти несправедливості. Одначе нічого більше не сказав.
Емма подала нам руку й помалу в задумі вийшла. На порозі вона раптом зупинилась і спитала Олафа:
— Ви правда задоволені тим, що трапилось? Тільки не думайте, що в мені говорить заспокоєне каяття. Я питаю просто з співчуття до вас. Хочете — вірте, хочете — ні. Задоволені?
Я помітив, що очі її якось занадто пильно вдивлялись в Стефензона, занадто з сумом, не відповідним ситуації. Здавалось, вона не дуже була рада тому, що він так прийняв усю цю подію. Таке вражіння було у мене в той мент, як вони дивились одне на одного.
— Цілком задоволений! — весело й теж наче занадто весело сказав Олаф. Емма неймовірно посміхнулась і, не додавши більше ні слова, вийшла.
Старий Вальдберг аж заслаб від цеї історії. На другий день були скликані всі, хто мав відношення
Я не знав, що мені думати. Мені здавалось, що я трошки розумівся на людях і не міг помилитись у тому вражінні, яке зробила на мене Емма, коли я в той вечір приїхав до неї. А втім, хто його зна! Може, й справді це вона? В такому разі вона, значить, любила Дієго й боялась, що премію вигра Олаф?
Судячи по поводженню Дієго, по тому, як він насмішкувато й невинно поглядав на Олафову роботу, коли приходив до нас, можна було мати деякі підозріння. Але знов-таки, якби це дійсно він зробив, то йому ніяк не випадало підсміхатись, бо цим якраз підтверджував ці підозріння. А зрештою, він був настільки нерозумний чоловік, а до того ще нахаба, що міг собі й це позволити.
Словом, нічого ми не знали. На двері приробили другий замок, і на тім скінчилось.
Олаф узявся ще з більшим завзяттям до роботи. Тепер він був зовсім як п’яний. Очі завжди затуманені, наче сонні, розгублені; шкура на лиці збухла, запалена.
— Хай! — іноді бурмотів він не то про себе, не то до мене. — Я їм покажу Олафа Стефензона! Ого!
Емма приходила й тепер так же часто, як і раніше. Тільки тепер уже не приставала, щоб Олаф показав роботу. Вона, здавалось, зовсім не цікавилась нею. Але я бачив, що вона якось чудно зиркала на його, коли він навмисне починав про це розмову; особливо ж чудно було в ті менти, як Стефензон був у радісно-піднятому настрої. Тоді вона аж потуплювалась, немов їй ставало ніяково за нього.
Так тяглося тижнів зо два. Олаф не одпускав мене ні на крок від себе, і я вже розумів, нащо він запросив мене жити з собою, — я боронив його від Емми. Ні одного слова не було між нами сказано про неї такого, що б показало, що він закоханий у неї, але я хоч би з цього самого мовчання бачив те. Олаф таки попався. Та й дивно було б, коли б не попався!
Але одна річ бути закоханим, а друга — управлятися з тою закоханістю. І в цьому Стефензон був бездоганним; я думаю, що сама Емма не могла б з певністю сказати, чи любить він її, чи ні. Він умів тримати себе в руках!
Одначе я побоювався за його, — хоч би й виграв він цю чудернацьку, фантастичну премію, хоч би й мав право взяти Емму, чи було б з того що добре?
На мою думку, хорошого мало було б, — занадто виразно підкреслювала Емма свою прихильність до дон Дієго. Цим одним вона говорила Олафові: «Не хочу бути твоєю!» А Олаф — чи він розумів це? А коли розумів, то як гадав бути з цим, вигравши премію?
На жаль, я не міг про це говорити з ним. Ми взагалі більше мовчали та сопли по своїх кутках. На мене теж почав находити невеличкий сказ, — мабуть, я заразився від них. Я навіть почав помічати, що в моїй манері працювати з’явилось щось чуже мені, нове, щось їхнє.